Від Пантелеймона Куліша до Івана Білика

Для прикладу згадаємо американо-українського поета Сідні Кормана (1924—2004), який послуговувався у своїй творчості, зокрема, англійською та японською мовами і наголошував, що він нащадок вихідців з України. До речі, перекладач та літературознавець Ганна Скалевська підготувала нині цікаве видання «Лабіринтами Слів: Англомовна експериментальна поезія в українському перекладі», до якого, крім інших, увійшли твори згаданого С. Кормана та іншого нащадка українців-емігрантів львів’янина Аллена Гінзбурга («одного з «батьків» заокеанського «бітництва» — спадкоємців відомого літературного «втраченого покоління» (Е. Хемінгуей, Дж. Пассос, В. Фолкнер, Е. Ремарк).

Говоритимемо сьогодні переважно про творчість прозаїка Івана Білика (1930—2012, класик сучасного історичного роману), якого читачі знають зі шкільних навчальних програм, та Аскольда Мельничука (народився 1954 року в США, входить до першої десятки нині найпопулярніших у читацької аудиторії літераторів своєї країни).

Для порівняння візьмемо ще приклад з літературного життя наших північних сусідів. Якщо йдеться про російську зарубіжну літературу, то до неї належить усе, що написано російською мовою авторами, які живуть в Росії, а також на світовому просторі від Австралії до тихоокеанських берегів. А якщо хто й писав англійською чи іншими мовами, то до уваги беруться передусім переклади тих творів мовою О. Пушкіна.

Тарас Шевченко нотував свій «Щоденник» та написав кілька повістей російською мовою, і цього виявилося досить, щоб поставити його в шеренгу письменників, що становлять літературну основу «Русского мира» (?).

Зрозуміло, що до історії літератури увіходять незалежно від жанрових уподобань письменника, а за талант. Григір Тютюнник писав переважно новели, але став Метром української прози. Зовсім скромний за кількістю творів доробок залишив по собі новеліст Григорій Косинка, але йому відведена одна з почесних сторінок вітчизняної белетристики. Представники напряму інтелектуального роману Валер’ян Підмогильний та Віктор Петров-Домонтович теж написали лише по кілька речей, але їхні твори не втрачають своєї унікальної художньої цінності.

Ці вступні абзаци потрібні для того, щоб пояснити, чому сьогодні говоритимемо насамперед про роман, зокрема історичний. Цей жанр є лакмусовим папірцем, що визначає зрілість вітчизняної літератури — одного з переконливих виявів глибини осмислення нацією своєї історії та її місця в міжнародному співтоваристві. Вивчення Греції часто розпочинають із творів Олександра Македонського про Троянську війну (І століття н. е.), Велику Британію пізнають з романів Вальтера Скотта, чиї твори («Айвенго», «Роб Рой», «Квентін Дорвард», «Веверлі» та інші) дають змогу вважати цього письменника одним із «батьків» світового історичного роману. Історію колонізації Північної Америки відкрив читачам Фенімор Купер (1789—1851) своїми романами «Піонери», «Останній із могікан», «Лоцман».

Одним із перших талановитих зразків українського історичного роману вважається написана 1857 року «Чорна рада» Пантелеймона Куліша (твір присвячений боротьбі між козацькими лідерами в Україні за гетьманську булаву по смерті Богдана Хмельницького).

До високохудожніх романів заслужено зараховують «Людоловів» З. Тулуба, «Чотири шаблі» та «Вершники» Ю. Яновського, твори І. Багряного, У. Самчука, О. Гончара, М. Стельмаха, Ю. Мушкетика, Р. Іваничука.

Іван Білик як романіст сміливо здолав національні межі й рішуче вийшов на слов’янські літературні виднокола. Він без вагань розірвав часові й просторові пута, що триножили (або жорстко направляли у відповідне русофільське русло) творчу фантазію сучасних йому романістів.

І тут доведеться згадати й про політику, адже роман «Меч Арея» (1972) не просто завершив добу хрущовської «відлиги» (розгром шістдесятників, а після нього участь вітчизняної інтелігенції в європейському правозахисному рухові: виникнення й діяльність Української Хельсінкської групи (1976—1988) тощо), а й відкрив новий період нашої історії, події якого привели до історично закономірного відродження 1991 року нашої незалежності.

Романісти до І. Білика (С. Скляренко, В. Малик, П. Загребельний, 

Б. Лепкий та інші) зупинилися на києво-руському обрії. І. Білик перший розширив часовий виднокіл української прози. Він спробував відкрити нам світ доруської доби, коли на дніпровських берегах жили і греки, і гуни, і готи, і скіфи, й інші давні народи. Відомий з історії римський імператор Нерон (перша половина І століття н. е.) саме в таврійських степах тримав загони легіонерів, під наглядом яких ішла заготівля зерна для планованого тривалого походу в далеку Індію. На дніпровських берегах колись панував готський король Германарих (бл. 265—375), що пізніше заволодів Середземномор’ям...

Отже, наш край здавна перебував у центрі європейських подій.

Твір Івана Білика «Меч Арея» був несподіваним не тільки для читачів та пильних політичних цензорів. Історики в академічних мантіях, мов зголоднілі круки, накинулись на новий роман. Щоправда, письменник знайшов і однодумців серед колег та науковців, що стало важливим для нього. Путівку у світ твору дав тодішній директор Інституту історії НАНУ Ф. Шевченко, ставши автором схвальної рецензії. Затятим опонентом І. Білика і тоді був і досі залишається П. Толочко — нині академік НАНУ.

Роман-бестселер «Меч Арея» І. Білика витримав понад 15 перевидань, він не має собі рівних у вітчизняній літературі ні за високою художністю, ні за впливом на читачів (закономірно, що його перекладено на європейські мови, видрукувано в Канаді, США, інших країнах).

Додамо ще, що І. Білик подарував нам сподівання, що, врешті-решт, з’явиться у нашій прозі й роман про готський період та вождя цього народу Германариха, адже фантазія талановитого письменника здатна оживити минуле й відкрити його манливі таємниці.

Але видатний прозаїк у приватному житті мав дуже мало безхмарних днів: був і безробітним, і працював на посаді секретаря-друкарки у журналі «Всесвіт» — тоталітарний режим не прощав письменнику ні його таланту, ні його сміливості порушити принципи, сформовані відомою від 1905 року статтею «Партійна організація і партійна література» (мається на увазі сувору вказівку про те, що література є невід’ємною частиною загальнопартійної роботи й тому покликана передусім обслуговувати пропагандистсько-агітаційну діяльність партії більшовиків).

Живемо в незалежній державі, а ситуація в галузі культури мало змінюється. Два десятиліття триває пустопорожня «суперечка» між навкололітературними угрупованнями про «незалежні» літературу та мистецтво, а світовий досвід переконує, що у високорозвинених індустріальних країнах влада бере активну участь у сприянні розвитку культури, зокрема літератури.

У США відсутнє міністерство культури. Діють два федеральні агентства: Національний фонд мистецтв та Національний гуманітарний фонд. Щорічні пожертвування тільки американських філантропів на різноманітні програми в галузі культури нині становлять понад 300 мільярдів доларів.

Хтось скаже: «Так то ж у них!».

Але підрахуйте, скільки витрачають на розвиток футболу, псевдошоу тощо вітчизняні олігархи? Спорт, розваги потрібні, але духовність суспільства — це важливіша річ. Не випадково одними із заповітних слів Ярослава Мудрого були такі: «Велика бо користь від навчання книжного. Книги — мов ріки, які напоюють собою увесь світ; це джерело мудрості, в книгах бездонна глибина; ми ними втішаємося в печалі, вони — узда для тіла й душі... хто читає книги, той веде бесіду з Богом і наймудрішими мужами» («Повість минулих літ»).

Ми вже згадували про активні спроби молодих українських літераторів вийти до європейського читача. І це добре. Сьогодні скажемо знову-таки про те, як діють у схожих ситуаціях наші сусіди.

На сторінки нашої преси, здається, не потрапила інформація з французької газети «Le mondе» — «Світ», що розповідає, як нещодавно використали паризький вихід на європейський книжковий ярмарок румунські письменники. Вони не піарилися перед нечисленною публікою заради гонорарів тощо, а, очолювані номінованим 2012 року на Нобелівську премію з літератури письменником Мірчею Кертереску (народився 1956 року, поет, прозаїк, есеїст), розповіли учасникам солідного культурного заходу (міжнародного ярмарку) про ситуацію в культурному житті Румунії, насамперед про відсутність взаємовигідного діалогу між владою та письменниками. Особливу турботу в М. Кертереску та його однодумців викликає ситуація з Інститутом культури Румунії, що має 17 відділень у світі (зокрема, в Нью-Йорку, Стамбулі, Лондоні, Парижі, Римі, Мадриді) й покликаний інформувати міжнародну спільноту про розвиток румунської культури.

Схожа ситуація і в нас.

Давно назрів час для створення Інституту культури України (йдуть розмови про Інститут Шевченка, але далі дискусій справа не просувається) — не навчального закладу, а інтелектуального центру на зразок Інституту німецької культури імені Гете чи Центру французької культури, що діють і в Києві.

Саме так можна сказати про прозаїка Аскольда Мельничука та одного з «батьків» італійського детективу Джорджо Щербаненка (між іншим, киянина за народженням).

Аскольд Мельничук (нащадок вихідців з України післявоєнної хвилі еміграції) входить до десятки найпопулярніших сучасних американських прозаїків. Він викладав у Гарвардському університеті, а нині — професор Массачусетського університету. Удостоєний багатьох престижних літературних нагород.

Англомовний письменник переконаний, що в майбутньому батьківщина його батьків — Україна, посяде гідне місце у світовій культурі. Але для цього належить працювати, бо сьогодні, за його даними (дослідник переглянув близько 4 тисяч американських романів останніх десяти років і знайшов лише три, в яких згадувалось чи йшлося про Україну), про нас мало інформації у світовому інформаційному потоці.

Син офіцера армії Української Народної Армії (до революції 1917 року — професор латинської та грецької мов, котрий загинув під час громадянської війни) Джорджо Щербаненко (за документами — Володимир) разом із матір’ю, італійкою, потрапив до Риму в 6-місячному віці. Зрозуміло, що рідною для нього стала італійська мова. Пізніше мати з сином приїздили в Україну на пошуки батька. Майбутній письменник займався самоосвітою, змінив чимало професій. Літературний дебют його припав на передвоєнний 1940-й. 1966 року Джорджо Щербаненко був визнаний одним із провідних італійських романістів (пізніше його назвали родоначальником інтелектуального детективу). У своїй автобіографії прозаїк зізнавався, що його ніколи не залишала ностальгія — він прожив своє життя в Італії, але ніколи не почувався вдома.

У майбутньому вестимемо мову й про інших видатних романістів, як народжених і працюючих в Україні, так і тих, чиє життя пройшло вдалині від землі їхніх батьків чи предків.

Ці рядки викарбовано на могилі письменника з сумської Охтирки Івана Багряного, котрий другу половину свого життя провів у післявоєнній Німеччині (поет і прозаїк був репресований, відбував незаконне суворе покарання в Сибіру й на Далекому Сході). Про сталінські ГУЛАГи І. Багряний розповів раніше 

О. Солженіцина на десятиліття. Його роман «Сад Гетсиманський» був рекомендований для читання в навчальних закладах Західної Європи. Як свідчать дослідники життя і творчості І. Багряного, автора «Саду Гетсиманського» Об’єднання демократичної молоді Чикаго (США) представляло 1963 року на Нобелівську премію з літератури. 1992 року І. Багряний був удостоєний (посмертно) лауреатства Національної премії імені Т. Шевченка.

Є документальні підстави говорити про українські мотиви у творчості таких видатних романістів, як Джозеф Конрад (народжений у Житомирі, жив у Великій Британії, письменник зі світовою славою), канадійки Мирни Косташ, англійки Марини Левицької; колишньої киянки, а пізніше громадянки Франції Ірен Немировської (лауреатка премії Ренодо) та інших.

Тож, безсумнівно, нам потрібен Інститут культури України — центр, де, зокрема, сконцентрувалися б передусім дослідження й популяризація творчих досягнень українських письменники всього світу.

Семимільйонна Швейцарія має центр, де вшановано всіх видатних швейцарців та вихідців із цієї країни. Приклад — гідний наслідування, якщо ми справді йдемо в Європу.