Здавалося б, що таке твердження стосовно оцінки ситуації, котра склалася у вітчизняній літературі, є неприйнятним. Принаймні таким, що не має права на життя (як може розвиватися література без ідеалів, без героя, без науки про прекрасне — естетики, без художнього пізнання дійсності?). Адже ми (може, більшість, може, меншість) не перестали читати (кожен своїх улюблених авторів насамперед). В Україні діють сотні видавництв, виходять літературні журнали, письменники щороку отримують премії: найпрестижнішу — імені Тараса Шевченка. Маємо поетів та літературознавців, котрі удостоєні відомих міжнародних нагород. І їх немало, особливо якщо брати разом із діаспорними авторами. Але назвемо тут вітчизняних лауреатів. Літературознавець Дмитро Затонський 2004 року удостоєний Медалі Гете Європейської академії наук. Письменниця Ліна Костенко відзначена італійськими книговидавцями премією Петрарки (1994). Літературознавець Петро Кононенко та поет Юрій Андрухович нагороджені європейською премією імені Й. Гердера (відповідно 1993-го та 2001 року).
З історії літератури згадалося, що вже була «Поема без героя» не чужої нам поетеси Анни Ахматової-Горенко (народилася 1889 року в Одесі, серед предків — вихідці з України, навчалася в Києві, 1910 року у Києві ж — у церкві заміської Микільської слободки — повінчалась з поетом М. Гумільовим; 1964 року номінувалась на Нобелівську премію з літератури). Поема створювалася в умовах тоталітарного режиму, коли в авторки не було можливості відкрито писати про те, чим були сповнені її душа й серце: про вбитого більшовиками чоловіка; про сина, котрий незаконно відбував покарання в ГУЛАГу, про переслідування самої поетеси...
Літературознавець Роксана Харчук стверджує: «Початок нового українського письменства варто прямо пов’язати з виникненням Української держави».
Суверенна Україна проголошена, але проблеми розвитку національної культури (а також науки, мистецтва й загалом духовності) не зникли.
У Р. Харчук достатньо опонентів, котрі вперто заперечують будь-яку, а тим паче покровительську, роль держави в розвитку літератури (парадоксальний нігілізм!)
Отже, де істина?
Очевидно, десь посередині...
Вітчизняні інтелектуали закликали формувати «розумний простір» України
Уже згадана Р. Харчук, зокрема, зауважує, що наше суспільство, плекаючи матеріалістичні ідеали, нехтує думку про те, що успішна нація передусім повинна бути культурною, що будь-який суспільний розвиток відбувається тоді, коли країна має об’єднуючу ідею, що генерується здебільшого літературою.
Ініціативна група «Першого грудня», що виникла у двадцяту річницю референдуму про незалежність (відомі діячі науки і культури І. Дзюба, Л. Гузар, Б. Гаврилишин, І. Юхновський,
В. Горбулін та інші) кинула в маси заклик творити «розумний простір». Мається на увазі, насамперед втілити в життя модель цивілізованого інформаційного простору в Україні, де пануватимуть принципи вільної незалежної преси, інтелектуальна націленість у майбутнє, аналіз реального буття країни тощо.
Майже водночас із цією подією стартував проект «Місяць Миколи Вінграновського», присвячений одному з найвидатніших поетів-шістдесятників, прозаїку, кінодіячеві.
Кабінет Міністрів України заснував урядову премію імені Максима Рильського. Відзнаки удостоюватимуться перекладачі українською мовою книжок видатних зарубіжних письменників, а також перекладачі творів української літератури мовами народів світу.
І взагалі: планів та ініціатив чимало.
Але як бути з героєм нашої літератури? Не може бути неба без зірок та сонця.
Логічно передбачати, що в «розумному просторі» на першому плані буде ерудит, інтелектуал, талановитий митець. А поза ним?
Ми зауважували, що наш цикл публікацій відкритий. Тож запрошуємо всіх бажаючих поділитися своїми думками про героїв нашого часу, яких читачі зустріли на сторінках сучасної прози, поезії чи драматургії.
Особистість героя літератури, зрозуміло, визначає час: учора ми жили в суспільстві, що декларувало своєю кінцевою метою побудову соціалізму-комунізму спочатку в окремо взятій країні, а потім у всьому світі. Сьогодні нібито утвердилися ліберальні суспільні ідеї та ринкова економіка. То в читацької аудиторії виникає природне запитання: «Де ж наш Теодор Драйзер з його трилогією романів «Фінансист», «Титан» і «Стоїк», присвяченою олігарху-надлюдині, котрий прийшов до усвідомлення безглуздості наживи й користолюбства? Де романи «Геній» про мертвотну владу грошей над мистецтвом, роман «Американська трагедія» про моральну смерть юнака із середнього класу, котрий прагнув у будь-який спосіб досягти успіхів, престижного суспільного становища?
Названі теми близькі письменникові Олегу Чорногузу. Його романи «Дари пігмеїв», «Ремезове болото», «Гроші з неба» та інші — це застереження письменника і заклик до прозріння суспільства. Внутрішній світ героїв згаданих творів сповнений жорстокості і немилосердя. Вони забули про заповідь Всевишнього: «Возлюби ближнього, як самого себе!».
Не випадково саме Микола Гоголь став натхненником для Ліни Костенко під час її роботи над романом «Записки українського самашедшего», про який Іван Дзюба сказав, що це «вражаюча хроніка душі інтелігента у світі абсурдів — українського і планетарного».
Але читач чекає й позитивного героя, без якого цивілізована література немислима.
Сьогодні пропонуємо зупинитися на двох виданнях спогадів Івана Дзюби, який справедливо вважається моральним авторитетом нації. Таке визначення синонімічне розумінню поняття «герой часу». Але останнє — результат типізації, узагальнення рис, притаманних десяткам тисяч, а то й мільйонам людей.
Іван Дзюба — постать унікальна для України ХХ століття. Два томи його спогадів — це своєрідна історія сучасної української літератури, відтворена у скрупульозній фіксації подій, аналізові тенденцій доби, що завершилася відродженням незалежності нашої країни. Перший том побачив світ ще 2008 року. А тепер — 2013-го — читачі одержали другий, майже 800-сторінковий том.
Як письменник, літературознавець, Іван Дзюба завжди відзначався оригінальністю власного стилю письма, тому дати точне визначення того, що маємо перед собою, — завдання не з легких.
Щоденники? Мемуари? Історіософський погляд на власну долю й долю своєї країни? Часові й просторові межі цих двох книжок: «Спогади і роздуми на фінішній прямій» та «Не окремо взяте життя» — від обрію до обрію (і географічні, й інтелектуальні). Коли читаєш тексти, переповнені іменами, оцінками, емоційним самоаналізом, відчуваєш за спиною холодок, який віє від сторінок давніх літописів. Водночас Дзюбина «Повість минулих літ» розрахована на читача, котрий бачить в авторові передусім сучасника-однодумця.
Герою нашого часу Іванові Дзюбі випала доля — тяжкий хрест. Тут і стрімкі злети, й ув’язнення, й тривале перебування в тіні забуття, і нарешті визнання й на батьківщині, й у світі.
У спогадах та роздумах немає звичних для реалістичної прози експозиції, кульмінації, розв’язки. Тут усе кульмінація! Фрагменти текстів утворюють вражаючу мозаїку думок, смисл яких — «усвідомлення собі того, де ми знаходимося, що ми пройшли й що ще нас чекає, перш ніж злетіти на найвищу вершину світового духу» (так визначав завдання історіософії винахідник терміну «історіософія» польський філософ А. фон Цешковський).
Довіра до сповіді Івана Михайловича беззаперечна, бо він ніде не ставить себе вище сучасників, визнає свої помилки, сумнівається і ще й ще раз звіряє сказане зі своєю совістю.
Як цього не вистачає нам сьогодні!
І тому тут не можна стримати емоції: «Де ти, героє нашого часу?». Ти є, бо не може бути література без героя.
Читач втомився від очікування зустрічі з тобою.
Ще прийдеш,
літописцю, чи ти є?
Писатимеш
чи вже й тепер почато
Неквапне й чесне
свідчення твоє,
Узяте міцно
в мудрості лещата...
Я знаю, літописцю,
ти вже тут,
Між нами ти,
живий, хоч і незримий,
І кличеш нас
на свій верховний суд,
Пройшовши мідні труби
Риму й Криму...
Харківський поет Ігор Муратов (1912—1973) у вірші «До літописця» висловив безсумнівну впевненість у тому, що визначальна місія літератури — відкрити суспільству її героїв. Відкрити правдиво, без фальші й лицемірства.
Михайло Наєнко: літературна періодика і заник літературного процесу
Нотатки-коментарі доктора філологічних наук, автора фундаментальної праці «Художня література України. Від міфів до модерної реальності» (видавничий центр «Просвіта», 2012 рік).
Поняття літературного процесу — одне з найбільш розпливчастих. Найпростіше означення його можна вмістити в кількох словах: книжки виходять, про них з’являються рецензії — отже, літпроцес є...
Де ж формується і хто формує думку про літературний процес? На це непросте запитання відповідь дуже проста: літературна критика (в широкому розумінні) і її публікації в літературній періодиці...
Колись П. Загребельний зробив доповідь про сучасний літературний процес, де рефреном прозвучали рядки Т. Шевченка: «І тут, і всюди — скрізь погано». Може, не зайвим було б ще раз нагадати ці рядки?
Нещодавні збори київських письменників мали на меті обговорити здобутки літератури за минулий 2012 рік. Ніби й доповіді та співдоповіді на зборах були налаштовані на те. Але обговорення їх майже цілком потонуло в майнових та зарплатних інтригах спілчанського апарату. Ніхто й словом не обмовився, що ж є характерним для естетики сучасного літературного процесу. Марія Матіос у недавньому інтерв’ю з приводу перекладу її «Солодкої Дарусі» німецькою мовою сказала, що писала й писатиме в романтично-консервативно-реалістичному дусі. Сказано приблизно, але сказано. А інші письменники чи здатні щось схоже сформулювати про свою творчість?..
Нині спостерігається в літературному процесі якщо не зникнення його (як я ввыжаю), то точно заник (у перекладі з давньоболгарської — занепад). Це щось на зразок інтенсивної дії гальмівних пристроїв. Гальмується не кількісний показник, звичайно, а насамперед якісний, що, на мій погляд, найтісніше пов’язано з фактом історичної недостатності естетичного середовища та низькою температурою художньої аури. Перше (Марія Матіос у згаданому інтерв’ю означила його так: «У нас нема традиції високої — пієтетної — розмови про книжку, про читання, про літературу, про письменника») зумовлене значною мірою зупиненим процесом перевидання літературної класики. Останні багатотомники її (крім обмеженого накладу шести томів спадщини Т. Шевченка) перестали виходити ще з початку 90-х років ХХ століття. Тоді ж зупинився й проект БУЛ — Бібліотеки Української Літератури. За останніх 20 років майже наполовину скоротилася кількість книжкових магазинів, в 15 тисячах українських сіл ними й не пахне, а 40 тисяч бібліотек стали вкрай обмеженими в можливостях регулярно поповнювати свої фонди. Друге (низька температура художньої аури) потрапило в пастку графоманії, розквіт якої безпосередньо стимулюється «свободою» друкувати книжки за власний кошт чи спонсорів, яких цікавить не художність, а зиск від проданої продукції. Унаслідок на ринок потрапляє книжка, розрахована на невибагливі (щоб не сказати нульові) художні смаки. Немає впину поширенню витворів із ненормативом у лексиці, з відвертою порнографією в мотивах, бо, на думку згаданих спонсорів, з ними книжка швидше продається і дає прибуток. Усім відомий, мабуть, вислів про Соломію Крушельницьку: де вона проходила — там цвіли троянди. Схоже можна сказати про авторку «Блакитної троянди» Лесю Українку...
Наголошу: названі та неназвані твори, що з’явилися в епоху їхніх авторів, творилися в дусі певних стилів. Науковці, зокрема, Д. Чижевський, характеризували їх відповідно до запропонованої ними «теорії хвиль». Остання «хвиля» в тій теорії іменувалася символістськими стилями, які пізніше були «об’єднані» науковцями в модерністський напрям. Вважається, що він вичерпав себе після останньої світової війни... Після того, а власне — у другій половині ХХ століття, почалась епоха постмодернізму, яка, на думку деяких теоретиків літератури, остаточно згасла вже на початку ХХІ. А що ж прийшло йому на зміну? Кажуть — «новий історизм»...
«Чисті» письменники над такими питаннями, звичайно, не дуже замислюються; це, мовляв, заняття для критиків і теоретиків літератури. Але без винятків не буває. Наведене Марією Матіос означення свого стилю як «романтично-консервативно-реалістичного» якраз і є таким винятком... Схожу форму художнього мислення нині можна спостерегти не лише в Марії Матіос. Вона помітна останнім часом у таких творах, як «Записки українського самашедшего» Ліни Костенко, ще більше — в «Чорному вороні» В. Шкляра, почасти в романі Ю. Мушкетика «Останній гетьман», повісті А. Дімарова «Оксана з роду Яновських» і навіть у трохи раніших за часом написання романах В. Міняйла «Вічний Іван» чи П. Загребельного «Тисячолітній Миколай». Отже, риси наявності літературного процесу намічаються; означення «заник» можна (з певною обережністю, звичайно) потроху змінювати на «відродження», хоча дуже проблематичним залишається включеність у цей напрям таких романів, як «Щоденний жезл»
Є. Пашковського, «Музей покинутих секретів» О. Забужко чи зовсім «зелених» публікацій Ю. Андруховича, С. Жадана та інших. Надто багато в них «постмодерної гри» (часом — не дуже вмілої)...
Є сподівання, що письменники всіх літературних жанрів зрештою таки усвідомлять мудрість давнього прислів’я: порятунок потопельника — в руках самого потопельника. Тільки «потопельники» здатні перебороти згадувані недуги літпроцесу та налаштувати на це всю рецептивну спроможність його інтерпретатора: літературну періодику й літературну критику загалом. Хоча я можу в чомусь і помилятися...
Письменниця Марія Матіос.
Літературознавець-академік Іван Дзюба.
