Жадан і його прихильники відкривають сусідам свою країну із запілля

Не будемо вдаватися тут до якихось пояснень чи обстоювань відповідних думок. Хоча б тому, що в кожного знайдеться своя версія оцінки нашої нинішньої культурної ситуації (а точніше скажемо — безкультурної, бездуховної).

А ще більше буде беззаперечних аргументів у тих, хто справді є учасником вітчизняного інтелектуального руху, куди, очевидно, передусім відноситься література (я наголосив на слові «справді», бо є ще незначна, але галаслива армія імітаторів: «письменників, митців, науковців...». Звісно, належить згадати й егоїстичну квазікогорту «політиків, істориків, філософів...»). Сподіваюся, що істинних інтелектуалів (як творчих, так і суспільних галузей) сказане вище не стосується й вони спокійно прочитають ці абзаци.

«Жоден із нас не має власної біографії, бо його біографія належить відтінкам епох, які круто відрізняються один від одного... Трагедія останніх поколінь полягає в тому, що вони живуть уривками уявлень різних діб, тоді як вони належать новій, іншій, якої вони ще не уявляють собі. Як і завжди, реальність нормалізує ідею як для індивіда, так і для загалу. Завершена здійсненність штампує свідомість... Ідеології епох, які ми можемо простежити на конкретному, отже, історичному матеріалі, народжувалися із заперечення». Це думки видатного історіософа Віктора Петрова («Історіософські етюди», 1946).

Хочемо цього чи ні, але література покликана відображати й епохи, й їх відтінки. В. Петров акцентує на запереченні. Тих, чиї видання ми зачепимо у пропонованій публікації, очевидно, захоплює насамперед тургенівське (власне, базаровське) нігілістичне заперечення.

Такий висновок близький і письменникам-метрам, і наївним початківцям. Щойно згаданий, переконаний, один із найбільших наших інтелектуалів ХХ століття Віктор Петров (Домонтович) вчасно нині повернувся до українських читачів. Один із фундаторів Національного університету «Києво-Могилянська академія» В’ячеслав Брюховецький (відданий прихильник Патріарха) підготував і видав тритомник «Віктор Петров. Розвідки» (1700 сторінок).

Думка філософа: «Завершена здійсненність штампує свідомість» стає лакмусовим папірцем, що безпомилково визначає, які із сучасних книжкових видань можна зарахувати до літератури, а якими знехтувати як закономірним наслідком нашої непевної переходової доби.

Перегорнемо сторінки різноманітних опитувань-визначень, «народних голосувань», рейтингів на теми: «Яких авторів книжки найбільше видають?» і «Хто лідирує в читацькому визнанні як в Україні, так і за кордоном?».

Хочемо чи ні, але треба визнати незаперечну істину: письменники-шістдесятники залишаються в центрі уваги вітчизняної читацької аудиторії. З одного боку, це тішить, а з другого — викликає тривогу: «А хто наступник? Якщо він є, то який він? Чому не відкриває свого забрала?».

Нещодавно проведена ініційована владою кампанія, присвячена творчості поета Миколи Вінграновського, яскраво продемонструвала незгасаючий інтерес до творчості цього видатного поета сучасності. «Вибрані твори» в серії «Бібліотека Шевченківського комітету» (2004); томик спогадів, есеїв, листів, інтерв’ю, що розповідають про М. Вінграновського (2011); тритомник, видрукуваний тернопільським видавництвом «Богдан» — цього все-таки мало, щоб стверджувати, що поет гідно вшанований в Україні. Логічними були б підготовка й вихід у світ повного зібрання творів Вінграновського — поета, прозаїка, кінодіяча. Час настав!

Виходець із Донбасу, літературознавець і публіцист Іван Дзюба останніми роками дивує своїх прихильників солідними томами то спогадів, то досліджень творчості своїх сучасників (назвемо тритомник «З криниці літ» (2006—2007 роки, близько 2,5 тисячі сторінок статей, рецензій, есе, літературних портретів), дослідження «Тарас Шевченко. Життя і творчість» (2008), «Спогади і роздуми на фінішній прямій» (2008). Поточного року побачили світ «Не окремо взяте життя» та перший том трикнижжя «На трьох континентах»).

Ліна Костенко сколихнула Україну своїм першим прозовим романом «Записки українського самашедшего», присвяченим добі другого Президента та помаранчевій революції. Твір — «вражаюча хроніка душі інтелігента у світі абсурдів — українського і планетарного», — так відгукнувся про книжку І. Дзюба.

Поетеса видала також вибрані поезії «Гіацинтове сонце» (2010), «Річка Геракліта», «Мадонна перехресть» — обидві книжки 2011 року.

Іван Драч після збірки «Противні строфи» (2005) з чудовою передмовою (інтерв’ю Л. Голоти з поетом «Запалити буденщину вогнем пекельним») знову прийшов до прихильників своєї творчості книжками «Слово» (2009) та «Сивим конем», двотомником «Вибраних творів» (видавництво «Українська енциклопедія імені М. Бажана» — «Бібліотека української літературної енциклопедії: вершини письменства», 2011 рік).

Після солідного десятитомника поезій та перекладів (2010—2011) Дмитро Павличко виніс на суд читачів збірник статей, виступів, інтерв’ю «Голоси мого життя».

Нові книжки видрукували: М. Матіос («Вирвані сторінки з автобіографії», 2010), Ю. Щербак («Час смертохристів. Міражі 2077 року», 2011); «Час Великої Гри. Фантоми 2079 року», 2012); О. Чорногуз («Гроші з неба», 2009 та «Самогубець за покликанням», 2012), Л. Череватенко («Закляте залізо», 2012), Ю. Винничук («Танго смерті», 2012).

Не дають читачам забути про себе прозаїки і поети Ю. Мушкетик, В. Яворівський, А. Курков, Ю. Андрухович, О. Забужко, Т. Прохазько...

Що ж до оцінки творчого доробку молодих, то тут вимушений сказати коротко: «Книжок — багато, письменників — одиниці».

І тоді закономірними стають роздуми про сучасний український літературний процес, наприклад, відомого літературознавця Михайла Наєнка, котрий у статті «Літературна періодика і заник літературного процесу», зауваживши, що «знайдуться моралісти, які скажуть, що й «літературний процес» в естетичному розумінні сьогодні навряд чи когось зацікавить», все-таки обстоює думку про те, що саме цього не вистачає не лише літературі. Фахового аналізу потребує вся «продукція» вітчизняних митців, котрі захоплені притаманною для будь-якого перехідного суспільного періоду невиліковною хворобою — гонитвою за «зеленими» чи «дерев’яними», кидають у публіку вже не найгірші поробки масової культури, а просто невіглаські «творіння» (бездарні, цинічні, агресивні).

Авторитетному, яким є М. Наєнко, літературознавцеві підтакує його іноземний колега — класик сучасної французької літератури Ерік-Еммануель Шмідт: «Україна народжує добрих письменників, але їх не ідентифікують як українців».

Що мав він на увазі?

Очевидно те, що, хоч яким космополітом вважав себе якийсь «талант», він ніколи не зможе реалізувати свій «Божий дар», якщо нехтуватиме своє походження, якщо буде байдужий до нагальних, пекучих проблем свого народу.

Прикладів довго шукати не треба. Юрій Андрухович колись сколихнув читацьку аудиторію своїми талановитими повістями «Рекреація», «Московіада», «Перверзія» (1992—1996). 2001 року письменник був удостоєний престижної Міжнародної премії імені Гердера. Потім настала черга інших європейських відзнак. Не пройшов повз увагу читачів роман «Дванадцять обручів» з епіграфом—рядками з Богдана-Ігоря Антонича (видатного поета-філософа). А далі... Далі Ю. Андрухович став виносити на суд своїх прихильників переважно поверхові роздуми на різні теми, викладені, зокрема, у формі подорожних нотаток тощо.

І сталося закономірне: однією ногою письменник нібито стоїть уже в Європі, а другою залишився в рідному Івано-Франківську, де, щоправда, обійняв «посаду» Патріарха колись виниклого (яскраво спалахнуло, мляво горіло й погасло безслідно) поетичного угруповання Бу-Ба-Бу («Бурлеск-Балаган-Буфонада»), про яке писав навіть Юрій Шевельов, побачивши у групі щось обіцяюче (принаймні оригінальне).

Сучасниця Ю. Андруховича О. Забужко після кількох спроб витворити якийсь гідний зразок сучасної прози, але відчувши, що масштабні художні полотна їй не під силу, обрала екзотичний (точніше скажемо — скандальний) шлях до літературних вершин: нервові нападки на лідерів старших письменницьких поколінь. Якщо трапляється пауза в її жабомишодралівках, тоді колишня поетеса бере на себе роль національної Жанни д’Арк: виступає непроханою «захисницею» честі й гідності України в європейській періодиці.

А про третього «обіцяючого» літературного неофіта — поета й прозаїка С. Жадана — скажемо більше. Причина об’єктивна: плодовитий автор текстів (щороку як не роман, то збірник віршів — якої художньої якості та «продукція», не будемо деталізувати) не без надихаючого прикладу Ю. Андруховича рішуче прорубав «вікно в Європу» й запропонував себе і свою творчість, зокрема, німецькому читачеві (про «походи» на Берлін чи Париж нашої письменницької молоді можна говорити й говорити). Що не кажи — подія. Приклад: минулого року (очевидно, на честь «Євро-2012») в Німеччині побачила світ антологія українських письменників під «супероригінальною» назвою «Горілка для воротаря» (?!). Що ж тоді нам дивуватися, скажемо м’яко, не вельми цивілізованій поведінці частини зарубіжних гостей Києва, Харкова, Львова та Донецька: а може, вони прочитали «новели» нашої літературної молоді й зрозуміли, як належить поводитися в Україні?

До чого ми ведемо читачів? Ніхто ж не каже, що нашим початкуючим авторам не треба виходити у світ. Навпаки — треба! Але з чим?

Знову-таки приклад із С. Жадана.

Можливо, хтось читав роман цього автора «Ворошиловград». Таке собі, як кажуть, чтиво про нашу невеселу сучасність. Але щоб надати своїй розповіді «привабливості» (очевидно, С. Жадан саме у цьому вбачає художні особливості власного письма), прозаїк здобрює свої тексти нецензурщиною, безсоромним лихослів’ям тощо.

І от цей «роман» сьогодні мають змогу читати німці (слава Богу, що тираж скромний). Твір вийшов з іншою назвою — «Зародження джазу на Донбасі». Усі «художні особливості» книжки, «мовні знахідки» автора перекочували з українського видання до німецького.

Тамтешня критика скромно оцінила «Ворошиловград»: написано, то й написано... Зате у вітчизняній пресі С. Жадан зображається, не менше-не більше, як герой-першо-

проходець, талановитий прозаїк, що вразив зарубіжного читача (очевидно, наші літературні оглядачі сподіваються, що ніхто не відкриє німецьку газету й не прочитає відгуки про Жаданову творчість).

До речі, С. Жадан та його літературні колеги, гадається, розуміють, що їх «продукція» не здатна по-справжньому завоювати читацьку аудиторію. Дедалі частіше вони закликають на свої виступи музичний супровід (С. Жадан віддає перевагу гурту «Собаки в космосі», наприклад). Коли й цього мало, тоді письменники ховаються під масками політиків або позичають в останніх новітні прийоми демагогії. С. Жадан, зокрема, ділить вітчизняну культуру на справжню культуру й шароварщину (останнє визначається як таке, що має підтримку з боку Міністерства культури (?). Щодо літературознавчих дефініцій прозаїка, то тут взагалі, як кажуть, «на городі бузина, а в Києві дядько». Одне з його «відкриттів» не може не вражати: «Ми читаємо те, як пише автор, а не те, що він пише» (?!).

«Лейпциг читає Україну: Любко Дереш». Це вже про іншого молодого автора. Але не будемо повторюватися: про нього можна сказати те саме, що й про С. Жадана: бажання, як у бика, а можливості, як у комара.

Щоправда, є в нас і об’єктивні оцінки вітчизняних успіхів в Європі.

«Національний стенд на Франкфуртській книжковій виставці вчергове засвідчив провінційність державного культурного менеджменту», — переконує читачів «Українського тижня» оглядач Л. Белей.

Щоб переконатися у правдивості його оцінок, звернемося до відгуку про німецькі книжкові виставки та українську участь у них Тетяни Куштевської (ця німецько-російсько-українська письменниця й сценарист виросла в Донбасі, не забула свою батьківщину, стала співзасновницею разом із меценатом Д. Карренбергом Міжнародної літературної премії для молоді імені Олеся Гончара — премія відзначила своє 15-річчя).

— Я відвідую більшість книжкових виставок у Німеччині, — розповідає пані Тетяна журналістам. — Завжди цікавлюся виданнями, котрі представляє Україна. І кожного разу стає сумно, що все так скромно, так не по-сучасному організовано. Обслуговуючі працівниці, покликані допомагати відвідувачам ознайомитися з новими виданнями, не володіють іноземними мовами. Про яку гідну презентацію тоді можна говорити? І що ще більше розчаровує, то це те, що жодних змін не відбувається ось уже впродовж двох десятиліть. Та все-таки я оптимістка: настане час культурного ренесансу в Україні, коли вона гідно представлятиме свої книжки на всіх найпрестижніших міжнародних книжкових ярмарках!

Нотатки хочеться завершити повторенням мудрих абзаців великого історіософа В. Петрова-Домонтовича: «Трагедія останніх поколінь полягає в тому, що вони живуть уривками уявлень різних діб, тоді як вони належать новій, іншій, якої вони ще не уявляють собі. Як і завжди, реальність нормалізує ідею як для індивіда, так і для загалу».