Оголошена голодовка чи нові творчі здобутки — що переможе у протистоянні в театральному колективі?
Навіть далекій від шоу-бізнесу людині відомо: без гучного скандалу слави досягти важко. Хочеться вірити, що у Хмельницькому обласному муздрамтеатрі скандальну піар-акцію навмисно ніхто не планував. Але сталось так, що частина акторів висловила свою незгоду із керівником. Заявили навіть, що починають голодовку, не виключають і того, що можуть піти на самоспалення на центральній площі міста. А от директор переконаний: конфлікту в колективі немає, є лише амбіції та епатаж кількох людей, що не готові до роботи в нових умовах. Якщо потурати їх настроям, театр знову може опинитись на творчих задвірках. То де шукати правих і винних у цій ситуації?
Хто «захворів» раніше?
Ми не зазиратимемо за лаштунки. Поглянемо на ситуацію просто із глядацької зали, не даючи оцінок.
Ті, хто сьогодні серед протестувальників, переконані, що своєрідна «вистава» розпочалась тоді, коли до театру прийшов новий директор Петро Данчук, котрий, за їх словами, довів театр до повної імпотенції. До незгоди із загальними принципами керівництва додалось іще й те, що у березні, коли в колективі проходила звична процедура атестації співробітників, для багатьох несподіванкою стало, що її не пройшли кілька добре знаних творчих працівників та артистів, навіть заслужених. Автоматично це означало, що люди, які віддали театру не одне десятиліття, довго були провідними акторами, можуть опинитись не тільки на задвірках сцени, а й узагалі поза нею.
Поступово внутрішній конфлікт набув розголосу. Тему підхопила одна з опозиційних партій, і запит її депутата щодо конфлікту в театрі прозвучав на сесії облради. Потім у пресі з’явився лист голови Спілки театральних діячів Леся Танюка до міністра культури, у якому директор театру звинувачений у тому, що неспроможний забезпечити нормальної роботи колективу. Висновок спілки: угоду з керівником треба розірвати, а контрольно-ревізійному відділу міністерства — перевірити стан справ у цьому давно вже хворому театрі. Мовляв, конфлікт виник ледь не одразу після приходу нового директора, і до його вирішення долучалися державні та місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, проте всі їх зусилля виявилися марними. Але насправді весь цей час про театральні проблеми не було чути широкій громадськості. Навпаки, значно більше говорилося про успіхи. І, думається, не даремно.
Замість однієї — десяток прем’єр за сезон
Не будемо оцінювати творчі чи адміністративні здібності Петра Данчука, які вони не є. Навряд чи одна людина може визначити роботу і успіх всього колективу. Та не можна не звернути увагу на те, що з його приходом театральне життя в місті справді змінилось. Театр почав дивувати прем’єрами. Нехай професіонали сперечаються про їх якість. Але що їх кількість стала рекордною за багато років — важко заперечити.
Якщо раніше театральний сезон обмежувався однією-двома новинками, то останнім часом кожен приносив до десятка прем’єр. Далеко не всі стали вершиною театрального мистецтва. Але те, що театр запрацював у новому ритмі, стало помітним. Тільки цьогорічний сезон дав глядачеві вистави «Правда Богдана Хмельницького», «Мати-наймичка» за творами Тараса Шевченка, «Безіменна зірка», «Не такий, як усі», «Квартет для двох». Плюс — дві нові казки для дітей. Вперше після довгого забуття запрацювала мала сцена. Рекордом стало й те, що за сезон зіграно майже дві з половиною сотні вистав.
У нашій розмові Петро Данчук не приховував, що такий темп вимагає чималого фізичного та морального напруження всіх, хто зайнятий у постановках та їх підготовці:
— Але далеко не всі виявились готовими до такої роботи. Дехто просто розслабився, роками граючи в одній і тій же виставі. Дехто вирішив, що підкорив уже всі вершини, і класи з вокалу, пластики, хореографії, сценічної майстерності — це не для них. Тоді як я вважаю, це є професійним обов’язком кожного артиста. Дехто просто не зрозумів, що життя висуває нові вимоги до театру. Він уже не може бути таким, як 10-20 років тому. 
Щоб вижити, мусимо боротись за глядача усіма доступними методами. А хто із цим не згодний, той не може залишатись у театрі і тягнути його назад. 
І це не примха керівника. Це вимога часу і глядача. Тож не я приніс хворобу в театр. Навпаки, зараз ми намагаємось позбавити його від таких діагнозів, як непопулярність та бідність.
Не духом єдиним
Високий дух театру має бути підтриманий міцним матеріальним фундаментом. Бо треба робити ремонти, платити за комунальні послуги, латати дах у храмі мистецтва... Зрештою, забезпечити всім пристойну зарплату. Хоча артистів не назвеш багатіями, проте в історії обласного театру був час, коли житейські проблеми мало зачіпали творчу людину, а щедрий бюджет та господарники успішно їх вирішували. Але згодом театр почав просто занепадати. Чимало театральних старожилів досі пам’ятають часи справжньої бідності. Крихітні зарплати, мізерні збори від вистав — через усе це теж проходили. І зрозуміли, що повертатись до такого життя нікому не хочеться.
Сказати, що відколи тут керує Данчук, театр непомірно розбагатів, було б перебільшенням. Але стали жити таки по-іншому. Було, що річний власний дохід театру сягав не більше 150 тисяч гривень. А в 2012-му ця цифра — майже в п’ять разів більша. Уже в першому кварталі прибутки становили близько 180 тисяч гривень.
Прийшовши до театру, Данчук заявив, що за кілька років виведе його до числа академічних. Завдання непросте, бо вимагає виконання низки творчих, організаційних та фінансово-економічних умов. І з усіма колектив таки впорався. Тож про вихолощення його потенціалу навряд чи доцільно говорити.
Тепер колектив носитиме престижне звання, а ще — матиме додаткове 50-відсоткове фінансування. До облради вже подані документи стосовно розгляду питання про збільшення бюджету відповідно до нового статусу. І це для колективу успіх, а не поразка. Зрештою, на тлі зробленого за останні роки важко погодитись із тим, що Хмельницький театр помирає.
Театр абсурду
Не збираюся співати дифірамби директору. Бо якими б успіхами не відзначився театр за його керівництва, все ж не можна скинути з рахунку: є люди, що готові перетворити себе на живі смолоскипи, якщо їм не вдасться владнати конфлікт. Не можу просто так відкинути їх право на відстоювання професійних і людських інтересів. Бо не у кожного вистачить духу піти проти керівника і відокремитись від колективу у протистоянні. Тож справді особливими мають бути обставини, що підштовхують протестувальників до цього.
Хоч би як одна сторона не намагалась драматизувати суть конфлікту, а друга не переконувала, що колектив і далі працює у звичному режимі, на нього справді не можна заплющити очі. Хоча б через те, що у нього, свідомо чи мимоволі, втягнуто чимало посадовців. Скарги, заяви і листи летять до Мінкультури, Центрального комітету профспілки працівників культури, Національної служби посередництва та примирення, до керівників області та міста, до чиновників різних управлінь, у правоохоронні та судові органи... Поки одні скаржаться на те, що для них створений напружений соціально-психологічний клімат та порушуються трудові права, другі просять захистити керівника від наклепів та звинувачень. Мені передають лист із кількома десятками підписів: освітлювачі та касири, гримери та костюмери, актори, танцюристи, музиканти просять розібратись у ситуації і подати об’єктивну інформацію про життя театру. Бо інакше і вони готові вийти на пікетування.
Мимоволі театр абсурду вихлюпнувся зі сцени в життя. Найбільше вразив не так сам конфлікт, як реакція у суспільстві. Дехто намагається знайти у трудових спорах та професійних суперечках якусь політичну складову, підштовхуючи до протистояння владі. Дехто відверто не помічає цього напруження, чим також мало допомагає владнанню ситуації. Але найбільше вразили коментарі користувачів соцмережі, котрі ось так висловились, почувши про погрози самоспалення (цитуємо оригінал):
«...Самосожжение? Ради бога, надо будет не пропустить это файер-шоу». «Ну хоть на это представление народ соберется посмотреть». «Лучше, в знак протеста, сожгите директора. И жертв меньше, и пользы больше». Чи варто щось коментувати?
Хоч як прикро, цього разу театр грає далеко не кращу, але правдиву виставу сьогодення. Бо правильно було б, якби порушені права вдалося відстояти у справедливому суді. І якби за образи та безпідставні звинувачення хтось ніс покарання. І щоб до кожного трудового конфлікту ніхто не поспішав підносити запалений партійним жаром сірник... Та, очевидно, це вже буде зовсім інша вистава.
Хмельницкий.
 
Фото автора.