У Рівному за фінансової підтримки обласної державної адміністрації та облради видано дослідження «Українські остарбайтери: 1941—1947 рр.», в якому автор Віталіна Данильчук розглядає тему використання примусової праці рівнян-остарбайтерів в економіці фашистської Німеччини. З Рівненщини на примусові роботи було вивезено 28783 особи.

Книга, видана на основі архівних матеріалів, періодичних видань окупаційного періоду, спогадів остарбайтерів, значна частина з яких оприлюднена вперше й заповнила низку прогалин краєзнавства, вважає кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України Рівненського державного гуманітарного університету Руслана Давидюк.

— Під час окупації Рівне мало особливий статус адміністративного центру рейхскомісаріату «Україна», де була резиденція його очільника Е. Коха та діяли основні владні інституції. Це безпосередньо мало вплив на розмах акцій вивезення людей з краю на роботи до Німеччини, що почалося наприкінці літа 1941-го і масово тривало з 1942-го до березня 1944 року, — розповідає кандидат історичних наук, автор видання Віталіна Данильчук.

— Німецька влада розподіляла робочу силу з окупованих східних областей на кілька груп. Категорія «А» — робоча сила із «старорадянських» областей, окрім Литви, Латвії, Естонії та  Білостоцького бецирка і  дистрикту «Галичина», — продовжує Віталіна Данильчук. — Група «В» — робоча сила з Литви, Латвії та Естонії. Група «С» — робітники польської національності з генерал-губернаторства та приєднаних східних областей. Категорія «Д» — іноземна робоча сила непольської національності з генерал-губернаторства та приєднаних східних областей. До останньої групи зараховували українців, росіян та білорусів. У Берліні для кожної групи було визначено основні положення, що регламентували процес вербування, перевірки, транспортування, використання, утримання, охорони робітників зі сходу, ведення документації, наявність розпізнавальних знаків та дотримання заходів безпеки з боку німецької поліції.

За будь-який супротив остарбайтерів жорстоко карали. Так, німецька влада постійно контролювала наявність у примусових робітників розпізнавального знака і номера. За вихід без знака «OST» могли затримати, стягнути штраф (його розмір був змінним) чи ув’язнити. Підтверджують це спогади рівнянина Ф. Багинського: «Якщо робітника тричі затримували без знака «OST», то на четвертий раз його забирали, і більше людина не поверталася».

Однією з причин відправлення до концтабору було недозволене дострокове закінчення остарбайтерами робочого дня. Так, за те, що кілька осіб, серед яких був А. Бондарчук із с. Карпилівка, що на Рівненщині, залишили свої робочі місця без дозволу (1942), їх ув’язнили, а після відбування терміну доправили до концтабору Бухенвальд, який до початку 1945-го постачав невільників для більше як 60 підприємств. Першу партію громадян СРСР, примусово вивезених на роботу до Німеччини, привезли сюди у березні 1942-го. Умови утримання в таборі були надзвичайно важкими, в медичній допомозі людям відмовляли. Комендант табору казав: «У Бухенвальді не повинно бути хворих, є тільки живі й ті, що вижили». У бараках не було ні їдалень, ні ліжок, спали на голій підлозі без матраців та покривал. Працювали з 4-ї до 20-ї години, отримуючи 150 г хліба і 0,75 літра супу. Одягом слугував літній смугастий костюм і натільна білизна, а взуттям — видовбані з дерева колодки, що навмисно робили з гострими боками, тож до кінця робочого дня в колодках було повно крові. На ув’язнених дресирували собак. З грудня 1941 року у таборі систематично проводили секретні медичні експерименти над ув’язненими, зокрема, там було організовано «Гігієнічний інститут», підпорядкований військам СС, в якому досліджували тифозну інфекцію на ув’язнених і виготовляли лікувальну сироватку для німецьких солдатів, хворих на висипний тиф...

Попри жорстокі покарання за спроби втечі, остарбайтери все-таки тікали. Павло Швидкий, житель с. Буща Здолбунівського району, якого влітку 1942 року забрали на роботи до Німеччини, спочатку потрапив до Австрії, де працював на фабриці, звідти з іншими хлопцями спробував тікати, був спійманий та посаджений до в’язниці, де пробув близько місяця, потім його відправили до Маутхаузена для облаштування площі під інші бараки.

— Наприкінці 1942 року я прибув до концтабору Дахау, де умови праці були надзвичайно важкі: довбали киркою каміння, вантажили його на баржі (камінь вдвох не можна було підняти). За роботою наглядали есесівці, коли їм щось не подобалося, могли побити. В кожної команди був свій бригадир. Харчувалися дуже погано: одна хлібина на цілий день на п’ять душ, ще були кава і баланда. Після такого раціону за півроку я схуд із 73 до 39 кг. Особливістю концтабору Дахау було те, що за крадіжку їжі тут не били, а за інші порушення комендант табору присуджував від 10 до 25 нагайок та змушував покараного їх рахувати, — згадує Павло Омелянович Швидкий.

Виявлення та фіксація кожного індивідуально пережитого досвіду дуже важливі. Адже з кожним днем людей, які несли тягар Другої світової війни, залишається дедалі менше. Свідчення очевидців допомагають відтворити тогочасну повсякденність, надають дещо іншого звучання уже відомим подіям.

Рівне.

Цифра

Нацистська система концтаборів була надзвичайно потужна — лише на території Німеччини нараховували їх більше тисячі. Кількість ув’язнених зростала. У вересні 1942 р. їх було 110 тисяч, у квітні 1943 р. — 203 тисячі, у серпні 1944 р. — 524 268, а на початку 1945 р. — 714 тисяч осіб.

Фотокопія з архіву.