У столичному Центрі Леся Курбаса відбулися прем’єрні покази вистави Сергія Маслобойщикова «Небезпечні зв’язки» за однойменним романом Шодерло де Лакло. Її вихід у світ довго відкладався через вимогливість режисера в опрацюванні найдрібніших деталей, які й стали основою постановки. У результаті маємо приголомшливу літературно-сценографічну виставу.
Поєднання вражаючого сценічного оформлення режисера й високоякісної гри акторів (з Нового театру на Печерську та з Театру на Подолі) створило постановку, що зачіпає за душу. Мембранна тканина, яка простяглася через весь сценічний майданчик, приймала в свої обійми різних дам поряд з коханцем де Вальмоном. Це — велике ліжко, чи море пристрастей, гріха, любовних зв’язків, у яких потопають герої. Інколи їм вдається виповзати на берег. Та ненадовго. Початок вистави — ефектний, красивий. Сіро-білі тони, в ногах у глядачів — вищезгадана хвилеподібна тканина, наповнена зсередини повітрям, четверо дверей, в яких одночасно з’являються героїні, підсвічені кожна зверху білим променем прожектора. Це як поява святих! Але перші хвилин 15 складно збагнути суть подій, розібратися, хто є хто.
Найсильнішим у виставі видався вже давно згуртований завдяки спільній праці у театрі на Печерську тандем Катерини Кістень (президентша де Турвель) та Ігоря Рубашкіна (віконт де Вальмон). Тонке відчуття партнера, майже одне дихання на двох — таких близьких, але кардинально різних героїв. Хоча, можливо, окремо взятий віконт де Вальмон своєю грою трохи не дотягує до того самого Вальмона, спокусника жінок. Алла Сергійко (актриса з Театру на Подолі) грала маркізу де Мертей. Перед нею стояло надзвичайно важке завдання: донести великі шматки тексту, який вона мужньо намагалася виголосити, нічого не випустивши і не втративши при цьому суті.
Актриса Катерина Кістень чудово впоралася з роллю мадам де Турвель. Ах, яка вона правильна, добропорядна, набожна, моральна! І куди все це дівається у вирі пристрастей?!
Можливо, вистава трохи умоглядна, від цього публіка втрачає терпіння, й виникає спокуса побути режисером, поміняти ролями деяких персонажів. Наприклад, пристрасну, підступну, хитру розпусницю маркізу де Мертей могла б зіграти саме Катерина Кістень, тоді як роль пані де Воланж можна б доручити спокійній і холоднокровній русалці актрисі Ганні Лєбєдєвій.
Здається, для режисера був важливий сам текст, а не його обігрування, візуальна картинка, а не дія. Через те ми поринаємо у вивчення всіх можливостей сценічного оформлення, співчуваємо акторам, у яких плутаються ноги в цьому полотні, вивчаємо роботу електронної сигарети і зовсім не чуємо в цей момент головних слів. І тільки у фіналі звучить монолог де Мертей, в якому вміщено все те, що ми повинні були зрозуміти під час вистави.
