Їм аплодувала королівська родина Шотландії; у штаб-квартирі ООН у Нью-Йорку під їх запальну музику танцювали сенатори США; музиканти збирали на концерт п’ятнадцятитисячну аудиторію своїх шанувальників у Мюнхені; записи української пісні у їх виконанні в 56 країнах світу вже понад 15 років поширює одна з найвідоміших фірм звукозапису — англійська «ARC MUSІC». Це те, що нам відомо про ансамбль Національної філармонії України «Веселі музики». Сьогоднішня розмова з директором колективу заслуженим артистом України Юрієм Різолем, сподіваємось, дасть змогу краще зрозуміти людей, які вже понад 30 років виступають перед публікою у незмінному складі.

— Юрію Миколайовичу, саме це викликає повагу і навіть певну заздрість на тлі дуже поширених творчих розлучень у примхливому світі шоу-бізнесу. Який ланцюг утримує «Веселих музик» так довго в одному човні?

— То є саме море, по якому пливе човен. Воно настільки неспокійне, мінливе і підступне, що його не перетнеш поодинці: проковтне. А якщо без лірики — то справді, нам і самим дивно, що ми вже понад три десятиліття разом. З п’ятьох членів колективу першого складу покинув нас лише Слава Почко. Та й то через те, що пішов з життя взагалі. Нині у колективі новий скрипаль — Валерій Голуб.

Звичайно, ви маєте рацію: 5 чоловіків з різними характерами, 5 творчих особистостей зі своїм розумінням творчих тенденцій, але об’єднує нас спільна мрія, справа, любов до народної музики. А це почуття здатне творити справжні дива. Навіть почесні звання заслужених артистів України ми одержували у 2000 році разом. Унікальний випадок. І ще: ми не соромимося вчитися один в одного, не звертати уваги на вади характерів, постійно балансувати на межі терпіння, пам’ятаючи про безперечну силу компромісу. Окрім того, ми усі — друзі і на сцені, і у побуті. Разом ростимо дітей (у Олександра Чуха їх аж троє), робимо ремонти у наших оселях, спільно вирішуємо сімейні проблеми.

— Але ж у творчому процесі чиясь думка має домінувати. Особливо у прийнятті остаточного рішення.

— Ще зі студентських років, коли почався наш шлях у музику (в київському Національному педагогічному університеті імені М. Драгоманова, тоді — педінституті імені Максима Горького), ми присяглися поважати думку кожного з нас, але останнє слово традиційно було і залишається за художнім керівником гурту Сергієм Хитряковим. Саме він виводить середнє арифметичне нашої дискусії і виносить вердикт на кшталт дипломатичного прийому відомого автомобільного магната Генрі Форда: «Автомобіль може бути будь-якого кольору, але неодмінно чорним».

— Закордонна діяльність гурту представлена дуже широко. А ваша музика звучить і там, де ви й самі не бували.

— Цей успіх ми сприймаємо на свій рахунок лише почасти. Головним солістом «Веселих музик» є не стільки наш заспівувач Павло Бугар, скільки сам репертуар, що будується на багатій духовній народній спадщині. Ми пересвідчилися, що народному мистецтву не потрібен перекладач: якщо душа співає у тебе, то вона заспіває і в інших. На будь-якому континенті на концертах сприймається живий звук, багатоголосся, живі народні інструменти, обмін енергетикою. Це те, чого сьогодні бракує на сцені: справжнє, натуральне, від землі, від народу. Ми зрозуміли ту істину під час далеких перших комерційних гастролей до Великої Британії, на великих концертних майданчиках Глазго, Ліверпуля, Единбурга, Лондона. Незабутньою лишилася зустріч у Манчестері з нашою діаспорою. Зала не змогла вмістити всіх бажаючих. Люди сиділи на підвіконнях, стояли у проходах.

— Відома англійська фірма звукозапису видала ваш альбом української музики, що продається у 56 країнах.

— Це диск «Танці на селі», який побачив світ завдяки фірмі «ARC MUSІC». Він має величезний успіх і витримав уже другу редакцію під назвою «Від Києва до Чорного моря», і нам дуже приємно, що нашою творчістю цікавляться навіть у таких екзотичних країнах, як Сінгапур, Таїланд і багатьох інших.

— Ми знаємо, що «Веселі музики» багато гастролюють і по Україні.

— У цій роботі ми надаємо перевагу зустрічам із сільським глядачем. І на це є причина: там, де народжувалася українська пісня, вона — дуже рідкий гість. Виступи наживо, без фонограми, несуть потужну енергетику, викликають у багатьох сльози на очах. І нам прикро: з усього арсеналу радіо і телеканалів лише Національна радіокомпанія України та певною мірою Перший національний канал інформаційно підтримують вогник нашої духовної спадщини.

— Чи є позаконцертна діяльність у творчому кредо колективу?

— Безумовно. Окремо хочеться сказати про просвітницьку роботу в середніх школах Києва, яку проводить Національна філармонія. Ми разом з іншими солістами, музикантами демонструємо на спеціальних лекторіях зразки світової класичної музики, вокальної та інструментальної. На наших лекціях-концертах про народну пісню, музику виросла не одна генерація молоді. Важко навіть порахувати, скільки її було за 25 років роботи у філармонії. Ми самі отримуємо особливу насолоду від цих виступів. Бо діти сприймають не так, як дорослі. Вони гостро відчувають фальш і нещирість.

— Мало хто знає, що «Веселі музики» ще й меценати.

— Наскільки це дозволяють наші обмежені фінансові можливості. Йдеться про видання книжки молодого талановитого київського письменника Володимира Козловського «Загадки зеленого портфеля», що вийшла наприкінці минулого року у Національному видавництві «Веселка». Це п’ять казок для дорослих, побудованих на образах кельтської міфології. Але остання з них має назву «Козаки у пабі», де дія не обходиться без наших співвітчизників-запорожців. Дуже мудра, філософська книжка. І ми вирішили фінансово підтримати її оприлюднення.

— Але написана вона російською мовою. Чи не є це парадоксом, враховуючи творчий почерк вашого колективу?

— Справді, так може здатися на перший погляд. Однак це не та закордонна іншомовна література, яка заполонила український книжковий ринок. Сьогодні підіть на «Петрівку» — і ви побачите на ятках головним чином книжки модних російських авторів. А хто допоможе нашим, вітчизняним? І для російського книжкового бізнесу вони чужі, і для нашого, виходить, теж. Можливо, Володимир і писатиме у майбутньому українською. Та на сьогодні маємо факт: і середню школу, і гімназію він закінчував у іншому мовному середовищі, у сусідніх країнах, куди було відкомандировано його батьків. Важливіше, мабуть, те, що твори автора перекладаються кількома мовами, зокрема англійською і китайською. У 22 роки він став членом Національної спілки письменників України, вже видавши три книжки (до речі, друга, «Картата сорочка», вийшла в українських перекладах). Його філософські твори, такі, як повість «Брелок» та оповідання «Пес на ім’я Пиріжок», ходять по столиці із рук в руки. Він відхиляє заманливі пропозиції, які надходять з однієї із сусідніх країн. Відхиляє тому, що в жертву має принести українське громадянство. Але презентує молоду українську прозу у товстих закордонних літературних журналах, не змігши, водночас, в Україні влаштуватися на роботу за спеціальністю, живучи на мізерну зарплату, якої, звичайно, не вистачить для друкування книжок. Тому наше рішення — не парадокс, а правильний з точки зору здорового глузду крок: мова — це ознака державності, але не вимір патріотизму.

— І останнє запитання: де можна побачити ваші виступи?

— Триває постійна робота, репетиції. Наші концерти найчастіше проходять у Колонній залі Національної філармонії у Києві. Тож слідкуйте за афішами...

Розмовляв Валентин Подолян.

Фото з архіву ансамбля.

Ансамбль «Веселі музики» (у центрі Юрій Різоль).