Зупинити дитинство спробував режисер та автор низки документальних фільмів хмельниччанин Олег Ніколаєв (на знімку). Свою нову картину «Куди зникає дитинство» він показав студентам Хмельницької педагогічної академії, а прем’єра відбулась в обласній юнацькій бібліотеці.
У документальній кінопубліцистиці Ніколаєв не новачок. Раніше він зняв дві стрічки, об’єднані у серію «Доля», — «Коли були ми молодими» і «Люди та нелюди». В основі — тема воєнного лихоліття. Продовжив її у документальному фільмі «Невелика історія з єврейським ухилом». Сюжет підказала завідувачка музею Проскурівського підпілля Олександра Хрящевська. Герой стрічки Роман Бурденін, долаючи тисячі кілометрів, приїздить на Поділля на могилу свого батька, який загинув у цих краях у роки війни. Спогади та розповіді про ті часи звучать із вуст живих свідків.
На фестивалі «Волоколамський рубіж-2011», де демонструвались документально-публіцистичні фільми про війну, ця картина подільського режисера отримала диплом за професійний підхід і нетрадиційне розкриття теми. У стрічці немає авторського тексту і коментарів. Усі розповіді — тільки з вуст очевидців. Цей творчий прийом виявився настільки близьким режисеру, що він використав його і в інших своїх роботах. Не виняток і фільм «Куди зникає дитинство».
— Якщо герої попередніх стрічок вражали насамперед своєю трагічною долею, розповідями про життя цілого воєнного покоління, то нова робота — зовсім інша, — говорить Олег Ніколаєв. — Хотілося зняти кіно, не обтяжене проблемами, політичними дискусіями, філософськими роздумами. Просто, не моралізуючи, не шукаючи якихось внутрішніх конфліктів, зазирнути у світ дитинства. З легкою ностальгією згадати, що всі ми походимо із тих часів.
В основі фільму — день із життя однієї групи з дитсадка. Автор не шукав нічого незвичайного. І сам заклад, і вихователі, і діти — усе звичне. Стандартні сцени занять, прогулянок, ігор, обіду чи сну змінюють одна одну. Ніби нічого особливого. Але кіно поступово затягує глядача, неначе кожен переглядає сценки із життя своєї дитини, зняті на домашнє відео. Все просте і буденне раптом починає здаватись дуже близьким і рідним.
При цьому жодних авторських коментарів. Натомість — коротенькі інтерв’ю з п’яти-шестилітками. Це нехитрі невеличкі історії. Хтось згадав про дуже давні часи, коли йому було лише... чотири. Хтось поміркував про те, що життя дуже мінливе, бо друзі, з якими познайомишся на морі, потім кудись щезають. Комусь захотілось поділитись історією, як тато з мамою їздили до Австрії до маленького Олівера, якого там навчали пити молоко із пляшечки. А то пригадалось, що біля дому почали будувати стадіон, але так і залишили. Чи, приміром, про те, що тато працює суддею, а мама чомусь ще не говорила, хто вона і ким може працювати...
Якщо дуже захотіти, то за цими трохи плутаними і наївними зізнаннями можна побачити світ дорослих з усіма його проблемами. А можна й не шукати соціального підтексту. А просто згадати, що світ дитинства існує поруч із нами. Милий, наївний, безпосередній. І дуже швидкоплинний. Зупинити його нікому не дано. Хіба що зняти на кіноплівку.
Хмельницький.
Фото автора.
