Бесіда з Борисом Олійником
З Борисом Олійником (на знімку) ми зустрілися в День поезії в Українському фонді культури, який він незмінно очолює з першого дня ось уже 26 років. У нас, представників родинного благодійного фонду Максима Рильського «Троянди й виноград», була в цей день подвійна нагода — і привітати поета, і подякувати йому. Напередодні уряд прийняв Постанову «Про премію Кабінету Міністрів України імені Максима Рильського». Саме ухвалення цього рішення довгий час наполегливо добивався Фонд культури та його голова персонально.
— Здається, майже 2,5 року, — пригадує Борис Ілліч. — Нарешті безсмертне ім’я Максима Тадейовича, якого по праву вважають засновником сучасної школи художнього перекладу, і добра воля Прем’єр-міністра зіграли свою вирішальну роль. Премія ніби народилася вдруге, знову отримавши державний статус уже в незалежній Україні. В жодній мірі не применшую рівень відзнаки тих сорока найкращих українських перекладачів, які до цього вже стали лауреатами премії за постановою Ради Міністрів УРСР від 1972 року. І річ не тільки в матеріальному заохоченні лауреата, яке останнім часом становило символічну тисячу гривень. А тепер зросло вдесятеро! Віднині держава взяла на себе відповідальність за підтримку та розвиток художнього перекладу в Україні. Очікуємо піднесення перекладацької справи в країні, рушія духовного взаємозбагачення національних культур різних народів.Непомітно розмова перейшла з перекладацької на поетичну тему. Чи не вважає Борис Ілліч, що люди почали менше читати поезію, розуміти її, що поетичні смаки псуються?
— Можливо, в період перебудов і стабілізації люди більше зайняті матеріальними справами. Наклади книжок, які раніше становили десятки тисяч, впали. Все це так. Водночас не спростую самого себе, коли скажу, що ніколи не міліла ріка поезії. Цього не дозволить наша українська мова, її бельканто. Як писав Максим Тадейович, живе поезія у мові, якої мати вчила нас...
— Чому ж у сучасних літературних хрестоматіях переважають твори класиків ХІХ—ХХ століть? Ми весь час беремо за взірець творчість так званих шістдесятників? А де нова, молода поетична паросль?
— Повірте, прийшли не менш талановиті літератори. Стосовно шістдесятників скажу, це ексклюзивні люди. Після тоталітарного режиму відбувся вибух поетичної енергії. Нове покоління не настільки романтично піднесене, але грамотне філологічно, намагається контролювати особисте я, більше звернене до морально-етичних цінностей. Усе іде нормальним шляхом. Повторюю, ріка поезії не міліє, сама мова та історія народу ініціюють писати поезію.
— Невже можемо говорити про епоху поетичного відродження?
— Ми звикли до пафосних висловів. Зараз працювати в поезії, якщо вона справжня, дуже важко. З одного боку, рівень грамотності суспільства дещо пригальмував, з другого — народ не «об’єгориш» сурогатами. Він відразу відчуває, де природний талант, а де ремесло. Поетам зараз нелегко. Я просив би їх допомогти нашим композиторам, щоб останні мали можливість використовувати не графоманські тексти на рівні попси, а звертатися до справжньої поезії. Повірте, я не по старості бурчу.
— Борисе Іллічу, звертаюся до вас як до чільника Шевченківського комітету. Чи відповідає художньо-професійний рівень лауреатів останніх років статусу найвищої державної відзнаки? Чи не знецінюємо ми її, чи не страждає через це духовність нації?
— Загалом, підбираються не гірші. Але траплялися і такі твори, що могли і почекати на коронацію. Можу сказати відверто: переважно висувалися гідні, але були й прохідні фігури, які працювали ліктями. В останні два роки висували авторів, яких ми самі шукали. До кожного лауреата — жодних претензій. Хоча такі самі достойники залишилися за межею. Я їм по-хорошому заздрю. Бо ті вже одержали, а у них все попереду.
— Як тоді зрозуміти, що в 2012-му, якщо не помиляюся, було п’ятеро лауреатів, а в цьому тільки троє?
— Це можна пояснити тільки зростанням конкуренції високоякісних творів.
— Минулого року виповнилося 25 літ Фонду культури. З одного боку, можна тільки дивуватися вашій працездатністі. З другого, чи не створено альтернативи іншим структурам, зокрема державним?
— Фонд — одна з перших перебудовних інституцій, яка є не державною, а добродійною. Маю честь очолювати її на громадських засадах. Це інституція, яка працює в перших окопах оборони, а не в штабах. У Мінкультури свої завдання. Ми працюємо з листа. Наприклад, програма «Нові імена» підтримує юні таланти (з 6 до 19 років). Наші перші лауреати вже стали народними артистами, лауреатами міжнародних конкурсів. А коли починали, цих дітей не було видно за роялем. Отже, 25 літ працюємо над збереженням духовних надбань. Намагаємося примножити, особливо ж врятувати таланти.
— Уже багато років ви підтримуєте родинний фонд Максима Рильського «Троянди й виноград». Тричі очолювали журі поетичного вернісажу під одноіменною назвою. Чим пояснити це меценатство?
— Це не меценатство, а співпраця. Всім вистачає роботи. В своєму конкурсі ви теж обрали напрям, який не має обмежень. Якщо не помиляюся, віковий діапазон учасників останнього вернісажу був від 9 до 90 років. Життя і творчість Максима Тадейовича беремо за взірець в своїй роботі. Адже він, як батько, разом з Тичиною виводив цілі покоління в літературу, а то й останнім рублем ділився.
— М. Рильський писав, можливо, жартома: «Лише дійшовши схилу віку, поезію я зрозумів...» А ви?
— Намагаюся і я...
Розмовляв Максим Рильський, голова правління благодійного фонду Максима Рильського «Троянди й виноград».
Фото Сергія КОВАЛЬЧУКА (з архіву «Голосу України»).
