«Голос України» на своїх сторінках і на сайті golosukraіne. com продовжує публічну дискусію на тему медичної реформи. Про ідею проведення глобальних змін у системі охорони здоров’я, про їхню вчасність, теорію і практику розмовляємо із Семеном ГЛУЗМАНОМ, відомим правозахисником, секретарем Асоціації психіатрів України (на знімку).
— Наскільки необхідна була ця реформа?— Вона потрібна була давно. Медицина, котра є нині, — це залишки системи, яка відповідає радянській державі з її економікою та соціальними стандартами, що давно розвалилася. Можна ностальгувати за минулим, але назад дороги немає. Реформа медицини необхідна. Однак вона повинна бути продумана не лише мрійниками, а й економістами.
— Чи означає це, що до змін у системі охорони здоров’я не підготувалися належним чином?
— Із самого початку реформа продумувалася правильно. Але це книжкове продумування. Паперове.
Перш ніж оголосити старт реформі, потрібно було зробити дороги й грамотно все прорахувати. На цю реформу тривалий час не могла зважитися влада. Не знаю, чи розуміли до кінця в адміністрації чинного глави держави, на що йдуть. Адже проведення будь-якої реформи на початковому етапі — це приреченість на погане ставлення населення.
Я вважаю, Київ як столиця взагалі не повинен був брати участь у пілотному проекті, куди був внесений разом із Донецькою, Дніпропетровською та Вінницькою областями. Це велика помилка, на мій погляд.
Є ще одне міжнародне правило. Не може відомство, у цьому разі МОЗ, само себе реформувати. Не може, як барон Мюнхгаузен, само себе витягти за волосся з болота. І рішення створити Комітет економічних реформ було правильним.
Сама підготовка до реформи обнадіювала. Уже тоді було очевидно, що більшість лікарень не відповідає стандартам надання медичної допомоги. І зрозуміло, що з таким діагнозом не згодні бабусі... Адже багато які медзаклади з настанням холодів перетворювалися на соціальні об’єкти, де на лікарняному ліжку можна було перезимувати й отримати тарілку гарячого супу. Однак таку добродійність бюджет не витримував.
У своєму листі в Комітет економічних реформ я попереджав, що буде опір реформі з боку медичної громадськості. Він пов’язаний не так із корупцією в цій сфері, як із небажанням людей взагалі щось змінювати, не вірячи ні владі, ні світлому майбутньому. І все одно, впевнений, працювати в цьому напрямі з лікарями потрібно. А з населенням — просто необхідно! Цього не було.
— Який вигляд повинна мати така рекламна кампанія?
— Потрібно створити якийсь пул моральних авторитетів із журналістів, лікарів, громадських діячів, яким у країні ще вірять. І просити їх їздити Україною й розповідати про необхідність змін у медицині. Але не робити це за допомогою політиків у програмі в Савіка Шустера.
Роботою з населенням повинен займатися не МОЗ. А я й такі, як я. Але ця робота повинна координуватися з боку Президента країни.
Необхідно щодня пояснювати Іванові Івановичу і його родині, чому реформа необхідна й чому буде страшно, якщо нічого не робити.
Крім того, потрібно було заборонити використовувати слово «реформа» під час закриття лікарень, ФАПів або санаторіїв, які припиняли існування зовсім з інших причин. Міністерство про це не думало. І така ситуація лише збільшила невдоволення населення, якому ніхто до пуття нічого не пояснював.
Гадаю, для чистоти експерименту, слід було взагалі Міністерство охорони здоров’я як таке вилучити із процесу реформи. Хочу зазначити, що фахівці з регіонів, яких було задіяно в підготовці реформи, працювали в цьому напрямі за свій рахунок. Їм не оплачували відрядження і не відпускали з основного місця роботи.
— Із чого, на вашу думку, варто було б починати змінювати вітчизняну медицину?
— Думаю, з підготовки кадрів та інформування населення.
Уважаю, не варто йти на кардинальні революційні дії в деяких питаннях. Наприклад, позбавляти країну педіатричної допомоги як такої. Зробили б два напрями сімейних лікарів — дитячих і дорослих. Такий підхід полегшив би ситуацію всередині цеху медиків. Адже підготувати кваліфікованого сімейного доктора за півроку нереально.
Сімейний лікар повинен хоча б розпізнати хворобу й вирішити, що робити далі.
Від нього не вимагають бути таким докою, як лікар «дженерел практишн» (загальної практики) в Англії. З моїм колегою дитячим психіатром Ігорем Марцинковським пару років тому ми були в Лондоні. Спілкувалися з фахівцем загальної практики на предмет знання психіатрії. І тоді Ігор сказав: у цього лікаря широкого профілю знань з нашої спеціалізації більше, ніж у багатьох українських психіатрів.
Без розв’язання проблеми підготовки кадрів реформа в нас не піде.
