До нас із-за океану дійшла нова книжка віршів Леоніда Даєна «Вечірня зоря» (MІR COLLECNІONЮ, Нью-Йорк, 2010). Леонід Даєн — письменник, журналіст, автор понад двадцяти книжок поезії та прози, його творчість відома і у нас, і в Ізраїлі та Америці. Член Міжнародного ПЕН-клубу та Спілки письменників України. Колись працював у «Вечірньому Києві» та «Радянській Україні». Вже майже двадцять років живе в США і — продовжує писати.
Його поетична збірка «Вечірня зоря» містить вірші, створені протягом кількох останніх літ. Книжка поділена на розділи, найбільший з яких називається просто «Нові вірші», а кілька менших — ніби ліричний щоденник мандрівника — «Зі шведського зошита», а також норвезького, данського, мексиканського, фінського зошитів. Леонід Даєн не бере на себе непосильного завдання відкрити світ заново, а просто милується ним. Це своєрідний ліричний туризм — ось вам замок принца Гамлета (і відома цитата, яку всі знають), а ось фінська сауна, а оце мексиканські піраміди, біля підніжжя яких я, каже поет, «мимолетность остро чувствую свою». Тут головне — навіть не піраміди, а саме «мимолетность», швидкоплинність життя. «Меня все менше на земле, Меня все больше в небесах...» Власне, з оцього відчуття й зіткано більшість віршів у книжці. Поет може, коли захоче, зателефонувати з Луїсвілла до Києва по мобілці. Але при тому його цікавить запитання, на яке нема відповіді: де поділася стара телефонна будка, що в часи його юності стояла на розі Прорізної і Хрещатика?
Ми часто шукаємо у віршах емігрантів якихось особливих одкровень і відкриттів. А ці відкриття бувають дуже прості. От як у Леоніда Даєна: в чужій країні, в чужомовному середовищі стаєш рідніший з природою, вона ніде не чужа і завжди зрозуміла — море, ліс, річка, квітка, снігопад або дощ, елементарна зміна погоди. «Мне она доступна с полувзгляда, С полуслова я понятен ей...» Це — ще один пласт віршів цієї книжки.
Поезії Даєна позбавлені екзотично-зарозумілих слів та хитромудрих конструкцій, вони настільки прості в читанні, що часом нагадують дитячі віршики-лічилочки, які складаються на ходу. Теми, ідеї, рима — ніби створюються самі собою, без придумування. Інколи рими здаються аж надто простими: «ручей—речей», «любить—нарубить», «крыльцо—лицо», «года—вода», «кроны—сезоны», «прячет—плачет», «руля—тополя», «оказия—фантазия». Можливо, в цьому є легковажність. А можливо — й самоіронія автора: мовляв, хлопці, я не прикидаюся Пушкіним. Завдяки моїм віршам світ, звичайно, не поліпшується, але й не погіршується. Зрештою, життя дається один раз, і прожити його краще... з віршами!
У цій книжці звертає на себе увагу одна дивна особливість — надмір зменшувальних суфіксів. Їх десятки, вони іноді навіть римуються: «сосулечки—висюлечки», «аллеечки—скамеечки», «снежочек—часочек», «пташечки—чашечки», «листочек—голосочек». А також «счастьице», «рощица», «вечерок» і таке інше. Навіть «утюг» у нього не «утюг» — а «утюжок»! Можливо, це від того, що Даєн все-таки родом з України, в мові якої оцих самих зменшувальних суфіксів можна знайти стільки, як ніде в світі. Навіть наш державний гімн без них не обійшовся («згинуть наші воріженьки»). А може, ці суфікси з’являються у поета як ознака похилих літ та подвійної ностальгії — ностальгії за покинутою батьківщиною і за життям, що проминуло, і через те кожен предмет і кожне поняття викликає в автора особливу ніжність, а тут не обійдешся без отаких суфіксів.
