Київський театр драми і комедії на Лівому березі Дніпра розміняв 35-й рік від дня свого народження. Він колись відкрився саме навесні. З цієї нагоди пропонуємо інтерв’ю із засновником і незмінним художнім керівником цього унікального колективу Едуардом МИТНИЦЬКИМ.

— Едуарде Марковичу, літ сорок тому пророкували, що телебачення витіснить театр. Зараз прийшли цифрові технології, комп’ютери. Знов кажуть, що незабаром зникне потреба ходити в театри і в кінотеатри...

— Якщо театр не наслідуватиме того, що нав’язує телебачення, він виживе. Загибель театру пророкував ще Михайло Ромм, великий кінорежисер, а цього не сталося, дякувати Богу, бо люди, особливо тепер, потребують близького спілкування. І ближче за театр сьогодні тільки сім’я.

— Коли Театр драми і комедії на Лівому березі не мав свого приміщення, доводилося шукати ваші прем’єри на різних сценах, від колишнього Жовтневого палацу до Палацу культури «Більшовик». Ви доклали дуже багато зусиль, щоб театр мав своє приміщення. Чи задовольняють вас умови існування? Колектив розростається — не малувато місця?

— Це довга історія. Ми грали в усіх театрах в Києві, включаючи і оперний, і Палац культури «Україна», і успішно пережили цей бездомний період. Це заслуга і прекрасних акторів, які стоять біля витоків цього театру, і адміністративного керівництва — Станіслав Пазенко, перший директор, Віктор Оліфіренко чимало років працював директором. Сьогодні, хоч ми і працюємо на трьох сценах, але то сміх, бо «великий зал» — це 400 місць, малий — 60, і до нас приєднався театр «Вільна сцена» на 20 місць (там лишився репертуар «Вільної сцени» і передбачаються експериментальні вистави наших з Богомазовим студентів). А нащо було вже двічі переробляти проект добудови на Лівому березі ще однієї зали на двісті — двісті п’ятдесят місць? Це ж додаткові витрати! Мені здається, можна на цьому ставити хрест — сподівань на добудову немає!.. Дуже шкода, адже потужність театру така, що ми могли б одночасно, щоденно, грати три-чотири вистави...

— Коли ви говорите про перебудову, це трохи лякає, бо публіка любить своєрідний затишок вашого театру. Невже ви хочете позбавити нас тих місць, де ми звикли переживати свято душі?

— Ні, ми лише прагнемо, щоб ваша душа святкувала просторіше. Все буде, як було. Йдеться про добудову ще одного залу на 250 місць і про службове приміщення для цехів. Уявіть, їхнє майно зберігається в коробках у дворі!

— Літ п’ятнадцять тому у вас вийшла книжка з чудовою назвою «Ми живемо, доки любимо». Про що зараз пишеться? Що спонукає писати?

— З того часу вийшло ще чотири книжки. Одна з них — «Леля» — присвячена пам’яті моєї дружини — Олени Вериківської. Друга вийшла до 25-річчя театру. Ще дві — «Тоска по диалогу» та «Знать, для чего живешь». Там зібрано інтерв’ю, бесіди з театрознавцями, журналістами, і весь час варіюються дві теми — театр і влада, театр і сучасність. Тобто, що відбувається в театрі на тлі тих не дуже, м’яко кажучи, сприятливих «кліматичних» коливань, що спостерігаємо за вікном. За радянських часів культура — засіб «ідеологічних ін’єкцій», через те й гроші були, і гастролі численні. Зараз як можемо, так і пливемо в цьому океані. Ми працюємо і створюємо щось, гастролюємо і у Франції, Німеччині, Литві, Болгарії, Туреччині, у Польщі були, щойно з Ізраїлю повернулися. Творчий потенціал театру вимагає вагомішої реалізації. Але — приміщення!!! І настрій був би...

— Оптимістичніший...

— Може, і так! Ну нічого, живемо. І живемо, доки любимо...

— Кожен режисер пишається своєю трупою. Ви б могли назвати п’ять-десять прізвищ, хто справді є, як в оркестрі, першими скрипками?

— Звичайно. Але я не можу не згадати тих, хто створював свого часу наш театр. Це Борис Романов, Павло Морозенко, Тетяна Камбурова, Анатолій Васильєв, Борис Литвин, Микола Бабенко, Микола Венгерський, Валерій Потапенко... То були дуже цікаві постаті в мистецтві. Дуже, я підкреслюю. І ті, що і сьогодні з нами: Людмила Лимар, Станіслав Пазенко, Тетяна Пивоварова, Володимир Ільєнко, Галина Корнєєва. Я ж оцінюю акторську майстерність на сьогодні в Києві, в Україні, та не тільки в Україні, рівняючись на Ступку (царство йому небесне!). Але нині є і такі актори, як ті, що створювали театр, це насамперед Анатолій Ященко, Неллі Білецька, Микола Боклан, Тетяна Круліковська, Віталій Лінецький, Ксенія Ніколаєва, Олександр Ганноченко, Олександр Кобзар, Леся Самаєва, Андрій Самінін, Андрій Мостренко, можна згадати ще багато людей, що є репертуарними акторами. Тож іще не вмерла Україна... І не помре!

— Ви, безумовно, стежите за творчістю колег в інших театрах. Кого з акторів сьогодні ви назвали б професіоналом з великої літери?

— Насамперед, мабуть, подружжя Хостікоєв і Сумська. Ще Бенюк, Богданович — з тих, кого я більше знаю, бачив, після втрати таких митців, як Ступка, Олексенко, Герасименко, Гашинський, Копержинська, Куманченко, Цимбаліст, з якими довелося працювати... Нещодавно побачив у виставі Богомазова актора Форманчука — вельми розумний профі: він не розфарбовує текст, а пропускає його через свій душевний фільтр.

— Ваші нинішні студенти дуже відрізняються від тих, які були десять-двадцять років тому?

— Звичайно. Єдина субстанція, яку не можна купити, продати, як все інше, — це час. Наш час не створює великих інтелектуальних акторів, митців. Люди надзвичайно заклопотані — дуже модне і дуже підле слово є в нинішній мові — «виживання». І в провінції, і в Києві всі бігають, шукають, де можна заробити. І не лише тому, що помруть завтра з голоду. Це акторська така професія, потреба — засвітитися скрізь, де тільки можна. Прибігають на репетиції з шаленими очима, захекані... Що ж робити — вони винаймають квартири, утримують родини, це мусимо зрозуміти...

— Але ж серіали — щоденний конвеєр, а якщо людина зайнята в новій театральній постановці?

— Коли людина бере участь у виставі, і незабаром прем’єра — тут залізна дисципліна. Як в армії!

— Ким із своїх учнів-випускників ви сьогодні пишаєтесь?

— Почну з тих, хто пішов з життя рано, несподівано: незабутні Михайло Лич, Дмитро Лазорко, дуже цікава, поетична особа. Сьогодні талановито працюють Дмитро Богомазов, він щойно став Шевченківським лауреатом. Остання його вистава «Карнавал плоти» — своєрідна, тут здаля пізнаєш авторську режисуру. Звичайно, Олексій Лісовець — людина, котра без ілюзій сприймає наше життя з усіх боків: і впритул, і на відстані, і у перспективі. У театрі Франка — Юрій Одинокий. Серед молодших — Тамара Трунова, яка працює в нашому театрі. У Німеччині — Андрій Критенко, нещодавно поставив у нас виставу «Чотири причини вийти заміж». У Львові — Юрій Мисак, автор складної вистави «Скляний звіринець». Створив свій театр у Києві Віталій Кіно, а у Празі працює, також у власному театрі, Рита Ясинська. Передбачаю неординарне майбутнє у Насті Осмоловської та Тамари Антропової. Зараз третій курс у мене, четверо дівчат, троє хлопців. Сподіваюсь — недаремно витрачаємо час... І взагалі Лівий берег став летовищем аж для шістнадцяти режисерів-початківців.

— Режисура стає жіночою?

— Я думаю, що тут конкуренція чоловікам дуже серйозна.

— У вас є мрія, яку хочеться втілити на сцені?

— Якщо чесно, такої мрії, закоханості в якусь п’єсу на сьогодні, на жаль, немає. Головне — скеровую свої почуття, увагу, трудовий день на те, щоб отримати позитивні емоції від робіт моїх учнів, режисерів, акторів. І ще зізнаюсь, коли перед початком вистави підходять люди, щоб сказати добре слово, то я думаю, що не марно живу...

— У вас є рецепт порятунку з безвихідних ситуацій?

— Треба працювати, незважаючи на обставини. От у цьому, я вважаю, є порятунок і для оптимістів, і для песимістів. Якщо є можливість працювати — людина виправдовує своє існування.

— Що б ви хотіли побажати своєму колективу?

— Побажав би тяжіння до філософського, творчого, життєвого осмислення навколишнього світу — це реальна допомога, щоб ставитися до всього трошки іронічно: бо ми всі зблизька маємо вигляд блазнів, але, на щастя чи на жаль, не всі це розуміють...

Записав Микола НЕДВОРАЄВ.

Відповіді Едуарда Митницького на бліц-анкету радіожурналістки Лариси Недін:

— Ви оптиміст чи песиміст?

— Песиміст.

— Диктаторство притаманне?

— Диктаторство на хвилинку.

— Реаліст чи мрійник?

— Наполовину одне, наполовину друге.

— Яка пора року найбільше надихає на створення цікавих проектів?

— Коли приходить натхнення. Але, як казав класик, натхнення — це така гостя, яка не любить навідувати ледачих...

— Улюблений колір?

— Бежевий, мабуть.

— З якою рослиною, деревом себе асоціюєте?

— Клен.

— Ви з кулінарією товаришуєте? Маю на увазі, якщо на порозі несподівані гості, чим пригощатимете?

— Всім, що є. А гості несподівані можуть бути ті, які розуміють, — я цією справою не володію. 

Фото Євгена ЧЕКАЛІНА.