Відоме правило «Якщо ти не цікавишся політикою, вона зацікавиться тобою» можна впевнено застосувати й до медицини. Тільки рідкісні «екземпляри» роду людського, наділені природою богатирським здоров’ям, ставляться до цієї теми, мов безбожник до «Вірую». Та й то до певного часу — доки не вдарить грім...
Скарги на «збої» у системі охорони здоров’я майже синхронні симптомам «поломок» самого здоров’я в більшості українців. «Примус до гонорарів», переступ багатьох лікарів через клятву Гіппократа, конфлікт гаманців з прейскурантом аптек, перебої із життєво необхідними медикаментами, неквапливість «швидких» — лише частина переліку нарікань, що підточують нерви та сили і без того позбавлених рівноваги людей. Хто і як може зцілити саму медицину: якщо не до рівня розвинених держав, то принаймні вище плінтуса вбогих палат «рядових» українських лікарень? Здається, відповідь на це запитання лежить на поверхні. Системою керує Міністерство охорони здоров’я, штат якого налічує 277 «бойових» одиниць (згідно з Постановою Кабміну №937 від 7.09.2011 р.). І саме від цього «генштабу» великою мірою залежить правильна діагностика і лікування ураженої недугами галузі.
Хай живе чи будемо лікувати?
Згідно з «аналізом поточної ситуації у сфері діяльності», затвердженим у листопаді минулого року главою МОЗ Раїсою Богатирьовою, основні зусилля держави, а отже, і профільного відомства, спрямовано «на реформування системи медичного обслуговування населення, що є одним із пріоритетів сучасної соціальної політики та невід’ємною складовою соціально-економічних перетворень української держави в цілому». Начебто все логічно: без втручання стан медицини набував критичних ознак.
Власне, Раїса Василівна не перший міністр, який прагне удосконалити діяльність галузі. Перші кроки в цьому напрямі здійснено ще тоді, коли пані Богатирьова опікувалася нацбезпекою та обороною (також нелегка місія — хитатися паралельно з двома несумісними лініями, що зрештою призводило до «перпендикулярних оцінок одних і тих самих фактів), одне слово, задовго до її призначення на посаду «головного лікаря» України. За час впровадження реформи змінилося кілька профільних керівників, і всі вони визначали стратегію змін як свій головний обов’язок. Перебудова «білохалатної» галузі, на думку «білокомірцевих» чиновників МОЗ, повинна розгортатися в кількох магістральних напрямах. Перший — замість «архаїчного» обліку ліжко-місць головний акцент у діяльності установ та закладів галузі має переміститися на профілактику та пропаганду засад здорового способу життя. Другий — організація нової системи управління, котра б ґрунтувалася на засадах ринкової економіки з використанням методів сучасного менеджменту. І як підпункт — створення умов для розвитку приватного сектору, впровадження засад сімейної медицини та медичного страхування, налагодження раціонального механізму медикаментозного та матеріально-технічного забезпечення, реформування медичної освіти.
Усі ці компоненти реанімаційної «крапельниці» мали вивести галузь із хронічного коматозного стану. Але, як відомо не тільки медикам, втручання в будь-який організм буває різним. Інколи, на жаль, воно ілюструє злий анекдот: «хай живе чи будемо лікувати?». Припускаємо, ініціатори реформування теоретично керувалися благородним правилом «Не зашкодь». Але як спрацювало це правило на рівні «живої» практики?
Пацієнти попереджають: така реформа руйнує організм
У міністерстві окреслили п’ять стратегічних цілей своєї політики, визначеної законодавством: модернізація медичної допомоги; зниження рівня захворюваності та смертності населення, раннє виявлення захворювань, передусім соціально значимих; посилення кадрового потенціалу; підвищення ефективності використання бюджетних коштів; поліпшення доступності для населення якісних лікарських засобів і виробів медичного призначення.
...Годинникова стрілка невпинно накручує «кілометраж» — відлік часу на виконання цілей почався. В мирних, до речі, умовах. Громадянська війна не хурделить країною, навпаки, нас запевняють, що за вікном стабілізація і невпинне покращання. То чому «п’ятиголова» стратегія вже з перших кроків припадає на ноги, наче жертва невдалої операції?
Торік відчутні зміни в системі охорони здоров’я відбулися в чотирьох пілотних регіонах: у Вінницькій, Дніпропетровській, Донецькій областях і місті Києві. У МОЗ задоволені результатами: плюси очевидні, а мінуси, запевняють чиновники, можна ліквідувати без особливої заморочки. Головне — не зупиняти процес.
Якщо коротко, експеримент зводиться до такої схеми: створюються госпітальні округи; центри первинної медичної допомоги витісняють традиційні поліклініки; мешканці мають право обирати собі сімейного лікаря. Загалом, згідно з реформою, в Україні мають запровадити п’ять рівнів медичної допомоги: екстрена у разі загрози життю з різних причин; первинна — допомога лікаря загальної практики за місцем проживання пацієнта; вторинна — стаціонарне лікування вузькопрофільними спеціалістами; третинна — лікування у вузькоспеціалізованих закладах складних захворювань і паліативна — допомога та полегшення страждань невиліковних пацієнтів на останніх стадіях їхнього життєвого шляху.
Останнім часом почастішали скарги людей — і пілотні регіони не виняток, швидше, навпаки, — на ще більші перешкоди між потребами в якісній і вчасній медичній допомозі та можливостями її одержати. Пацієнтів не цікавить утопічна турбота про них, переважно зосереджена на перекроєнні карт, тому сприймають вони реформу не як благо для себе, а як примху чиновників, і багато в чому мають стовідсоткову рацію. Часто доводиться в межах госпітального округу долати десятки кілометрів, аби потрапити на прийом, здати аналізи чи взяти направлення у «вищу інстанцію». Добре, якщо «свербить» надокучлива, але не смертельна болячка, а якщо йдеться про щось серйозне?
— Доки у Міністерстві охорони здоров’я врахують усі недоліки, нас, сердечників, на 20 відсотків поменшає, — поскаржився авторові цих рядків чоловік із серйозними вадами серця. Тривалий час, розповідає, його «вела кардіолог, але потім її замінили лікарем загальної практики...». Новий фахівець, звісно, нашвидкуруч «перекований» з іншої спеціалізації, до того ж молодий, досвіду не має; пацієнт, здається, більше тямить у симптомах своєї хвороби, ніж його лікар. «Раніше, — бідкається чоловік, — мій кардіолог приймала мене у вільний час навіть без талона, а зараз маю ускладнення, періодичні носові кровотечі, вирушити в далеку для мене дорогу не можу, а сімейному лікарю не довіряю, хоч він і хороша людина, але не для мого діагнозу...».
«Я з цим стикаюся щоденно: і з недовірою пацієнтів, і з запитаннями, а де ж подівся наш улюблений кардіолог/ уролог/ невропатолог, — зізнається в інтерв’ю журналістам сімейний лікар з Вінниці Сергій Макаров. — Але якщо йдеться про освіченого, підготовленого і оснащеного фахівця, він, як правило, дуже швидко завойовує довіру у пацієнтів. 80 відсотків звернень не потребують вузькокваліфікованої консультації. Переважно це банальні випадки...».
Досвідченому практику, звісно, видніше. Але що робити з двадцятьма відсотками звернень? Адже за кожним з них стоїть не просто дрібна статистика, а людина. І де набрати освічених та оснащених фахівців, якщо для поповнення лав сімейних лікарів оголосили екстрений призов: мобілізують, наче новобранців на війну? Навчений-ненавчений — для бою придатний. Стратеги не переймаються давно перевіреним фактом: «гарматне м’ясо», чи в нашому випадку «рекрути» новацій, — кують не перемогу, а множать жертви...
Прихильники медичної реформи аргументують прикладом Заходу: там інститут сімейного лікаря довів свою ефективність. В ідеалі це справді хороший аргумент. Однак між «оригіналом» і «репродукцією» є така сама різниця, як між європейською демократією і вітчизняним, даруйте за медичний натуралізм, словесним проносом на тему відкритості, прозорості й чесності політики влади. Для того щоб подолати кадровий дефіцит, мало оголосити після закінчення курсів терапевта, ЛОРа чи педіатра фахівцем «на всі руки»: все-таки потрібен час і серйозна підготовка, щоб пацієнти, як мінімум, не розчаровувалися у своєму сімейному лікареві.
А, як максимум, воза не ставлять попереду вороних. Революція в медицині у наших європейських сусідів відбувалася в інтер’єрі цивілізації — нормальної інфраструктури і пристойного фінансування. А якщо витрати на охорону здоров’я становлять кілька мізерних відсотків від ВВП, то це, даруйте, не реформа, а кострубата спроба підтягнути підборіддя «перезрілої» дами до скронь. І обличчя після пластики, наче розбив параліч, і рубці визирають за вухами...
Схожа ситуація і в інших регіонах, де «успішний» експеримент тільки роз’ятрив застарілі болячки. Нову мережу медзакладів прив’язали до кількості населення, але при цьому винесли за дужки «розкішні» вітчизняні дороги, стан яких, за словами прем’єра Миколи Азарова, вибиває сльозу, та «інвалідність» так само плачевного громадського транспорту. Очевидно, міністерські мрійники, котрі давно не місили ніжками (якщо взагалі місили) дорожню багнюку, змалювали в уяві красиву картинку: якщо немає хліба, переходять на тістечка. Не курсують автобуси — пенсіонери пересідають на джипи: для позашляховика 20 чи 30 кілометрів — не відстань, а забавка. Здоров’я, мовляв, дорожче, ніж витрати на бензин...
Заповзяття чиновників, котрі закривають відділення і скорочують ліжко-місця, доводять хворих до стресу — в буквальному значенні цього медичного терміну (втім, ця пошесть зачепила і лікарів первинного рівня: вони просто фізично не встигають надавати медичну допомогу, проводити профілактику і вести документацію, як від них вимагається за інструкціями). До того ж часто закривають і скорочують не тому, що вони в цій місцевості не потрібні; як казав конкурент Остапа Бендера в полюванні за діамантами — отець Федір, «не користі ради, а токмо волею пославшей мя жени», себто лише для виконання плану з оптимізації галузі...
«Якщо Міністерство охорони здоров’я поставило за мету реформою «оптимізувати» кількість населення, то в них це виходить дуже успішно, — гірко іронізує «від імені земляків» читач «Голосу України» з Донеччини Євген В. І підкріплює свою іронію аргументами: в Артемівському районі так перебудували мережу, що «своя» амбулаторія потрапила для хворих, особливо літніх людей, «у зону недосяжності». Відвідини лікарів треба узгоджувати не зі своїми болячками, а з розкладом... громадського транспорту: автобуси ходять не щодня. «Добре, що не «оптимізували» цвинтар. Він ще залишився в нашому селищі, і це радує: рідним не доведеться з труною і вінками плентатися на кращі села десятки кілометрів», — «оптимістично» завершив свою розповідь чоловік.
Утім, реформа «проїхалася» не тільки по пенсіонерах. Постраждали від неї і дітки: педіатрична служба не вписується в перебудову, малими пацієнтами займаються сімейні лікарі — вчорашні спеціалісти з «дорослих» хвороб, як уже сказано, «перевиховані» за півроку на загальну практику (між іншим, перекваліфікація, нарікають медики, анулює досягнуту раніше категорію і позначається на зарплаті. Звісно, не в ліпший бік).
Вірус «певних напрацювань» загрожує епідемією
З 1 січня введено в дію Закон «Про екстрену медичну допомогу», яким змінено ідеологію «служби 103». Згідно з новими правилами, створюються центри екстреної медицини, пункти невідкладної допомоги і тимчасового базування «швидких», раціонально укомплектовуються бригади, а виклики «SOS» поділяються на «екстрені» і «невідкладні». Машинам першої категорії відводяться нормативи доїзду до пацієнтів: 10 хвилин у місті і 20 — у сільській місцевості. На перший погляд, чудово, майже ідеально для хворого. Але, на превеликий жаль, на практиці ці нормативи — така сама фантастика, як «ралі» «ореформованих» пенсіонерів до найближчої амбулаторії. Зокрема, домчати за 20 хвилин сільським бездоріжжям до інфарктника — це, як кажуть у таких абсурдних випадках мої земляки, однак що до Місяця пішки добігти. Навіть у столиці з її «загатами» на шляхах «реанімобіль» повзе зі швидкістю черепахи (недавно в Києві чоловік помер у супермаркеті, не дочекавшись приїзду бригади. Такі сумні випадки трапляються і в регіонах: екстрена бригада приїздить «вчасно», хіба щоб зафіксувати смерть...). Перебудова цієї служби, як і реформа в цілому, опирається в пункт «фінанси», але ця делікатна тема чомусь викликає роздратування у чиновників МОЗ...
«Діяльність у сфері охорони здоров’я протягом року засвідчила певні напрацювання у впровадженні реформи медичного обслуговування у пілотних регіонах, а також втілення досвіду щодо реалізації окремих складових цього процесу на загальнодержавному рівні» (з плану діяльності МОЗ на 2013 рік та два бюджетних періоди, що настають за плановим (2014—2015 роки).
Як бачимо, «певні напрацювання», що тішать серце відповідальних «клерків» і призводять до серцевих нападів пацієнтів, уже обертаються «втіленням» у масштабах держави. Обіцяне міністром прискорення інфраструктурної перебудови — попри переважно негативні результати локальної реформи — перетворює на полігон усю територію України.
Далі буде.
Головними завданнями МОЗ України є:
— формування та забезпечення реалізації державної політики у сферах охорони здоров’я, санітарного та епідемічного благополуччя населення, створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів і виробів медичного призначення; розроблення, координація та контроль за виконанням державних програм розвитку охорони здоров’я, зокрема профілактики захворювань, надання медичної допомоги, розвитку медичної та мікробіологічної промисловості; організація надання державними та комунальними закладами охорони здоров’я безоплатної медичної допомоги населенню; організація надання медичної допомоги в невідкладних та екстремальних ситуаціях, здійснення в межах своєї компетенції заходів, пов’язаних з подоланням наслідків Чорнобильської катастрофи; розроблення заходів з профілактики та зниження захворюваності, інвалідності та смертності населення; організація разом з НАН, АМН України наукових досліджень з пріоритетних напрямів розвитку медичної науки.
З історії охорони здоров’я в Україні
Перший Крайовий лікарсько-санітарний з’їзд (жовтень 1917 року, час правління Центральної Ради) ухвалив резолюцію, в якій наголошувалося, що «весь лікарсько-санітарний устрій повинен базуватися на тих самих, напрацьованих громадською медичною думкою, демократичних основах, на яких раніше будувалася земська медицина». Основними її принципами були: безплатність меддопомоги, її загальна доступність, профілактичний напрям, участь громадськості в розбудові медико-санітарної допомоги...
На початку травня 1918-го — вже за гетьманату — було засновано Міністерство народного здоров’я і опікування. У назві відтворювалися історичні надбання вітчизняної медицини: ще у XV ст. в Україні було відкрито медико-опікувальні заклади. На посаду міністра, як і загалом членів уряду гетьмана, за твердженням дослідників, добиралися не політичні лідери, а головним чином фахівці (напевно, такий підхід був би дуже корисний і в наші дні)...
Далі кожен з наступних урядів періоду започаткування української державності намагався вирішувати проблеми управління медичною справою, але в умовах громадянської війни, значних руйнувань медико-санітарної мережі та епідемій вони обмежувалися в основному черговими реформами, які в той складний час просто не могли досягати поставленої мети. Крім того управління на місцях повністю залежало від характеру влади, яка в певний час панувала на даній території (це, здається, нам щось нагадує: історія справді схиляється до повторів).
Із власних вражень
Під час відряджень у східні, південні, західні чи центральні (без різниці на географію, ця проблема справді «соборна») області, я цікавилась у багатьох людей — лікарів і пацієнтів «медичним» питанням. І скрізь(!) вислуховувала нарікання на «страшну ціну такої реформи»: зміни зводяться до простої арифметичної дії — віднімання того, що було; «благі наміри поліпшити і наблизити» медичну допомогу в деяких випадках «вимощують» дорогу до кладовища; державні й комунальні лікувальні заклади, всупереч стратегії МОЗ, фінансуються максимум на 40—45 відсотків від потреби, що відбивається на кишенях клієнтів нашої «безплатної» медицини; сучасне обладнання, як правило, в дефіциті, на практиці його замінюють апаратурою, котра заслуговує на місце в музеях; зростає захворюваність на небезпечні інфекційні хвороби, а смертність вперто не стикується з оптимістичними міністерськими звітами про його успіхи у битві з «косою» і «підкореговує» демографію в унісон з оптимізацією охорони здоров’я.
