Багато років мешканці Старобільська вважали, що в їхньому місті доживала свого віку сестра останнього царя княгиня Ксенія. Коли на початку 1950-х років жінка померла, на її пам’ятнику написали «Тут спочиває сестра останнього убієнного імператора Миколи ІІ велика російська княгиня Ксенія Олександрівна Романова-Святополк-Невська». Чи дійсно вона була царської крові?
Майже детектив
Історики та краєзнавці Старобільска кажуть: «Справді, на вул. Мала Садова, №5 з 1927 року проживала жінка, до якої багато хто звертався «ваша імператорська високість.
Ті, хто цікавився нею на професійному рівні, знаходили чимало доказів того, що в Старобільську жила самозванка. Наприкінці 1980-х років журналіст «Робітничої газети» Юрій Сафонов випустив книгу «Велика княгиня Ксенія Олександрівна Романова». У главі «Сестра останнього російського царя в українській хаті» Сафонов розвінчав легенду, ґрунтуючись на документах ГПУ, КДБ, інших архівних свідоцтвах, а також детальному аналізі розповідей старобільської жительки й справжньої Ксенії Олександрівни Святополк-Невської.
Остання, як з’ясувалося, ще в 1919 році емігрувала із Криму до Англії, прожила там до 1965 року й була похована у Віндзорській усипальниці Романових.
Пізніше на настійливу вимогу дітей її прах віддали землі на півдні Франції, поруч із могилою чоловіка, котрий помер у Франції в Першу світову війну.
Отже, за словами старобільської княгині, після революції вона виїхала за кордон, залишивши дітей на батьківщині. Дуже хвилювалася за їхню долю, оскільки ні з ким із них не мала зв’язку. І раптом їй повідомили, що її син Федір живе в Городищі, біля Бердичева, й працює обліковцем у конторі цукрозаводу. Після цього повідомлення жінка вирішила повернутися, знайти Федора й залишитися з ним на батьківщині. «Моє емігрантське життя, — розповідала вона Сафонову, — в якому я давно розчарувалася, стало для мене ще важчим. До мого патріотичного почуття приєдналося інше — материнська прихильність, прагнення обійняти рідного сина». Для цього вона нелегально перейшла кордон, потрапила до Бердичева і знайшла Федора. Але... він виявився не її сином, хоча був дуже на нього схожий. Залишати батьківщину й останні надії вона не схотіла, жити на нелегальному становищі було небезпечно, тому жінка вирішила відкритися місцевим жителям: «Я, мовляв, велика княгиня Романова, залишилася жива й розшукую своїх дітей». «Добрі» люди одразу донесли чекістам. І її як ненадійний елемент у 1927 році заслали на п’ять років до Старобільського округу. Тут княгиня звернулася по допомогу до колишньої черниці Святоскорботного монастиря. Черниці вона назвалася сестрою Миколи ІІ Ксенією Олександрівною Святополк-Невською і стверджувала це до останніх своїх днів. На доказ показувала фотографії царської родини, на одній з яких вона у формі сестри милосердя стояла поруч із імператором, і кілька листів зі звертанням «Ваша Імператорська Високість».
Самозванка
Зрозуміло, що чекісти не могли пройти повз такий факт. Тим більше не могли не зважати на монархічні настрої нової мешканки і її заяви про наявність рахунків у швейцарському і японському банках, де зберігаються великі суми. Почали встановлювати особу старобільської княгині, зажадавши документи в Пітерському архіві.
Виявили певні невідповідності очевидних фактів із тим, що стверджувала жінка. Наприклад, мадам добре говорила німецькою мовою, але зовсім не знала французької, що для царської сім’ї — нонсенс.
Коли серед інших гербів її попросили визначити герб Святополк-Невських, вона заплуталася і не дала правильної відповіді. Чекісти вміли працювати й невдовзі з’ясували, що під маскою сестри імператора приховується Федора Гермівна Черноцька. За національністю — німкеня, походила нібито з родини колишнього пруського офіцера. У вісімнадцять років вийшла заміж за офіцера 27-го Вітебського піхотного полку Черноцького, який у 1905 році був убитий. За розповідями мадам, вона мала трьох дітей, із часів імперіалістичної війни жила з дочкою Тетяною та сином Михайлом у Києві — до 1921 року, а потім пішла в народ, по селах, видаючи себе за княгиню Ксенію. Запевняла, що робила це лише для того, щоб викликати прихильність до себе селян і одержати від них допомогу. Що стосується виявлених у неї листів за підписом Богданова й Озерова, які починалися зі слів «Ваша Імператорська Високість», мадам зізналася, що написала їх сама. Ким вона була насправді і яке відношення мала до царської родини, дотепер не ясно. Судячи з гарних манер і поінформованості про стосунки в сім’ї російського імператора, псевдокнягиня, ймовірно, служила там гувернанткою або бонною.
Пітерські чекісти виявилися лояльними. Вони зняли з мадам вирок до п’яти років заслання і визначили їй рік лікування в клініці для душевнохворих. Вона благополучно пролікувалася, але так звикла до ролі княгині, що до кінця своїх днів із нею вже не розставалася. Довідка з будинку для божевільних сприяла тому, що кримінальну справу закрили й дали їй спокій. Навіть стали платити допомогу по інвалідності.
Старобільська княгиня ніде не працювала й жила тим, що плела мережива й в’язала рукавиці та шарфики. Казала, що всіх царських дітей навчали якось ремесла на випадок непередбачених обставин. Заняття стали в пригоді. Для Старобільська того часу це вважалося дуже великою майстерністю, і замовлень жінка одержувала багато. Хтось грошей дасть, хтось харчів. Одне слово, голодною не була й особливо не бідувала. Тим більше, що на її ім’я приходили посилки з Комітету Польського Червоного Хреста допомоги політв’язням із продуктами та одягом. Це спантеличувало чекістів. Зв’язок із закордоном — у закутковому Старобільську?! Втім, псевдокнягиня не мала й не просила для себе привілеїв. Жила в черниці, що їй прислужувала, і вела дуже скромний спосіб життя, допомагала людям, на царську спадщину не претендувала. Стала тутешньою знаменитістю. Люди шанували, а влада після війни її просто заповажала.
Грішила: крала картки
У 1942 році Старобільськ було окуповано. Тут стояли два німецькі штаби — Паулюса й Манштейна. Обидва фельдмаршали зустрічалися із княгинею і висловлювали їй свою велику повагу. Оскільки вона відмінно знала мову, її схиляли до активного співробітництва з німецькою владою. Але мадам відмовилася. Навіть пригрозила звернутися до самого фюрера через хамське до неї ставлення. Кадрові офіцери пам’ятали свого кайзера, котрий приходився княгині родичем, тому до старобільської княгині зверталися шанобливо. Незабаром вона вирішила піти працювати в комендатуру перекладачем, оскільки всі документи друкувалися російською, німецькою та українською мовами, і, користуючись своїм незалежним становищем, почала допомагати людям, військовополоненим. Деяких їй навіть вдавалося витягти з німецьких таборів, поручившись за них. Незважаючи на постійні доноси, княгиню німці не чіпали. Є ще легенда, що вона крала із друкарні продовольчі картки й давала людям. Про це жінка сама розповіла в 1943 році, коли «фільтрували» всіх, хто перебував в окупації. Багатьох тоді відправили на заслання або розстріляли, але княгиню не чіпали. Те, що вона допомагала людям, підтвердили багато свідків.
Після смерті самозванку поховали на монастирському цвинтарі, віддавши шану. На скромному хресті з її фотографією написали: «Тут спочиває сестра останнього вбитого імператора...» Старобільську потрібна легенда.
Луганськ.
Автор висловлює подяку луганському краєзнавцеві Валерію Снєгірьову за допомогу в підготовці цього матеріалу.
