Актор Богдан Козак відзначив 50-ліття сценічної діяльності
Богдан Козак не любить переліку своїх нагород і відзнак — вважає, що говорити про людину мають справи, а не регалії. І все ж нагадаю, що мій співрозмовник — лауреат Шевченківської премії, народний артист України, академік, засновник і професор кафедри театрознавства та акторської майстерності Львівського національного університету ім. І. Франка.
Як акторові Б. Козаку притаманна європейська професійна культура та витонченість форми. В історії українського театру йому належать еталонні прочитання класичних героїв світового і національного репертуару. Козак був першим Моцартом української сцени — у «Пушкінській виставі». Серед його ролей — Макбет і Яго. У «Тартюфі» Козак створив образ чарівливого спокусника, котрий був принадним далеко не святістю, а скоріше «мушкетерством» напівлицедія, напівбретера. Проникливі карі очі Тартюфа примружено вдивлялися у простаків доби «застою» пильно й іронічно. То була типова посмішка самого Козака!
Щойно Богдан Козак відсвяткував бенефісною виставою «Амадей» П. Шеффера п’ятдесятиріччя своєї роботи на сцені театру ім. М. Заньковецької.
— Богдане Миколайовичу, ваша акторська діяльність розпочалася на цій сцені. Ще першокурсником студії при театрі під керівництвом режисера курбасівської школи Бориса Тягна ви грали поруч з видатними акторами українського театру.
— Я ніколи не знав інших театрів. При будь-якій погоді в колективі театру ім. М. Заньковецької — я люблю цей театр, це моя сім’я!
— Але ось у чому парадокс: ніколи не працювавши в інших колективах, ви рано почали ревізувати традиції вашого театру, оволодівати тренінгами Гротовського, вивчати досвід Мейєрхольда, Станіславського, Брука, Барби... Все це зробило вас «людиною — театром у театрі» та логічно привело до педагогіки. Мабуть, ваша допитливість і неспокій — від того, що ви йшли до акторства через інші професії?
— Так, після школи я закінчив технікум, маю філологічну освіту львівського університету, паралельно зі здобуттям якої я захопився театральною самодіяльністю і саме там був помічений режисером театру В. Опанасенком. За його моральної підтримки я і потрапив у студію цього прославленого колективу.
— Вашим вчителем був учень Курбаса. А ви вже змолоду усвідомлювали своє покликання продовжити ці «уроки» в мистецтві?
— Відповім випадком із життя. На перших своїх гастролях у Харкові я з друзями по акторському цеху, зокрема Ларисою Кадировою, вільний від вистав час присвячував вивченню справи Миколи Куліша у спецхрані КДБ. Під час «відлиги» то було можливо. Що ми робили? Розбирали п’єси по частинах і нишком переписували. Так ми змогли познайомити «заньківчан» з геніальними творами драматурга театру Курбаса ще до їх видання.
— На цьому тлі логічним здається видання вами до минулорічного ювілею геніального режисера книжки «Життя і творчість Леся Курбаса».
— На посаді керівника кафедри, яку було відкрито у 1999 році, я відчуваю постійну потребу в фахових виданнях, ініціюю переклади або сам упорядковую, коментую підручники з історії театру та акторської майстерності, знаходжу кошти на видання, що є унікальними в Україні.
— Я захоплююся вашою енергійністю! Адже рідко хто з метрів сцени з такою самозреченістю пірнає у педагогіку, будучи дуже репертуарним артистом. Вчора я бачила вас у надзвичайно складній, і технічно, і психологічно виснажливій виставі-двобої, а на ранок перед нашою зустріччю ви вже встигли прочитати лекцію з культури української мови для студентів-вокалістів.
— Грати нове хочеться. Але дедалі важче знайти таку п’єсу, що може справді зацікавити. Останніми роками в мене склався плідний діалог з режисером В. Сікорським. Йдеться і про виставу, про яку ви говорите, «Загадкові варіації» за Е.-Е. Шміттом, й про роль Антоніо Сальєрі, яку я вже років п’ять граю у постановці В. Сікорського «Амадей». Для мене це й досі — роль з потаємними шухлядками. От ішов зараз на інтерв’ю і усвідомив, що геть невірно весь цей час трактував перший вихід свого героя. Цікаво спробувати по-новому!
— У вашому репертуарі є ще особлива роль, Байкар у «Небилицях про Івана» — виставі-посвяті «заньківчан» пам’яті Івана Миколайчука.
— Її задумував керівник театру Ф. Стригун. А він має чуття на потребу дня, має виразно окреслене національне чуття. Так виникла постановка Сікорського за кіносценарієм Миколайчука. Глибинна суть цієї вистави у формулі «поки існує Іван — існує народ». От ми і граємо півжартома-півсерйозом цю бувальщину про нього і самих себе. Для мене як ведучого у цій постановці важливо було зберегти притаманну Миколайчуку ноту спілкування. Я не був його другом. Але часом Іван приходив до нас на вистави. Коли Миколайчук відвідував театр, ми знали, що нас дивиться геній, що поруч із нами великий актор, простий, щирий, який не терпів фальшу. Іван був камертоном нашого покоління. Він був на диво щедро обдарований, але не проміняв своєї рідної культури ані на Голівуд, ані на «Мосфільм». І я гадаю, що енергія наших корифеїв, зокрема його енергія, яку він як глядач залишав у залі, не зникає, вона живе в ноосфері театру ім. М. Заньковецької. Бо театр із такою мало не віковою історією, як наш, — це мов намолений храм!
Богдан Козак у ролі Сальєрі (вистава «Амадей»).
Розмовляла Юлія Коваленко.
Фото надане автором.
