Скажу відразу: з непідробною цікавістю прочитав нову книгу письменника, журналіста і краєзнавця Михайла Ониськіва «АБВ», презентація якої відбулася на батьківщині автора — в Тернополі. З її сторінок доволі виразно постає епоха західноукраїнських земель у ХХ — початку ХХІ століття з багатьма її гримасами і виразками. Як і ті літературні, наукові й культурні набутки, внесені талантами цього краю у всеукраїнську скарбницю. І в цьому насамперед полягає цінність книги для сучасного читача.

«АБВ» Михайла Ониськіва — це передусім цікаві маловідомі штрихи із життя таких особистостей, як учені Олександр Смакула, Мирон Зарицький, Іван Пулюй, Кирило Студинський, скульптор Михайло Паращук, художники Михайло Бойчук і Дмитро Стецько, режисер Лесь Курбас, письменники Володимир Гжицький, Роман Андріяшик, Борис Харчук, Борис Демків, Степан Будний, та інших непересічних постатей, які своїми науковими працями, літературними і мистецькими здобутками утверджували творчу самобутність нашого народу. Маємо цілу низку особистостей і характерів, яких нам сьогодні, можливо, і бракує.

Взяти хоча б короткий есей про славетного українського фізика Олександра Смакулу, формула якого («просвітлення оптики») збагатила оптичний спектр світової науки. Власне, без цього фундаментального відкриття, як наголошують дослідники, ми б не мали ні сучасних фото-, відео- чи кінокамер, ні біноклів, ні надчутливих астрономічних телескопів, ні космічної оптичної техніки.

Та в основу цієї публікації покладено інше — відвідини вченим зі світовим ім’ям Тернополя та села Доброводи, де він народився. Так сталося, що навесні 1972 року Смакулу ще з кількома американськими науковими світилами запросили в Москву на світовий конгрес фізиків. Розумів, що від російської столиці до рідних країв порівняно недалеко. Тому і звернувся по допомогу до тодішнього президента Академії наук СРСР Мстислава Келдиша. І тому вдалося переконати впливових людей у Кремлі, щоб Смакулі дозволили протягом трьох днів побувати на малій батьківщині.

Есеї, наукові розвідки, замальовки М. Ониськіва завжди вибудовані на цікавому фактовому матеріалі, доречно підсилені спогадами людей, які знали героя публікації, або витягами з тогочасної періодики. 

Так, завершуючи есей про відомого композитора Дениса Січинського, автор цитує один із тогочасних західноукраїнських часописів, де з болем сказано: «...І тим-то й соромніше, коли погадаєш, що тої міри чоловік, котрий ціле своє життя, цілу суть свого єства віддавав рідній пісні, рідній штуці, жив як собака, блукаючи з місця на місце, поки не вмер одинокий, неначе послідній жебрак у дешевій гостиниці, а на вічний спочинок вивезли з дерев’яної комірки...» І хоча це сталося на почату ХХ століття, хіба нині не стикаємося з такими ганебними прикладами. Бо досі не навчилися берегти і шанувати великі таланти, які нерідко виявляються зовсім не пристосованими до жорстких життєвих реалій.

А в одному з есеїв про громадського діяча й академіка Кирила Студинського автор подає читачам листа митрополита Андрея Шептицького від 11 квітня 1941 року. «Крім нечисленних розумних людей, які здають собі справу з аграрної господарки в нашому краю, — звертає увагу митрополит, — більшість представників Радянської влади до того ступня не орієнтуються в умовинах аграрної господарки, що розпорядженнями своїми у високому стопні компрометують центральну владу. Поступають так, як коли б одинокою їх метою було цілковите знищення селянства й хліборобства».

Хіба можна сказати точніше і виразніше про те, що відбувалося в західноукраїнському селі з приходом туди більшовиків?

Відколи знаю свого земляка, колегу і надійного друга Михайла Ониськіва (а знайомі ми з ним уже віддавна), то він завжди залишається вірним собі. По-молодечому підтягнутий, енергійний, інтелігентний, дисциплінований — одне слово, залюблений у життя і свій подільський край. І, звісно, працьовитий — то вже даються взнаки селянські витоки. Бо в галицькому селі до колгоспного закріпачення ледарів і п’яниць не терпіли, та й, одверто кажучи, — обмаль таких було.

Михайло Ониськів родом із тієї квітучої подільської землі, що «росте зеленим житом і дубами у гаях шумить» довкіл княжої Теребовлі, де він виростав, всотував у себе святу батьківську науку, пізнав перші життєві радощі і прикрощі. І якою щирістю, любов’ю до рідної землі, до материнської мови пронизані його перші віршовані спроби, газетні замальовки, рецензії, надруковані на шпальтах тернопільської і буковинської преси. Зокрема, на першу поетичну збірку передчасно згорілого від напасної хвороби Степана Будного «Людина до сонця йде». Справді-бо, «...мабуть, тому і світ не вмирає, Що вмирають за нього творці», як влучно скаже поетичним рядком студент-філолог чернівецького університету Михайло Ониськів у вірші «Безсмертя», який надрукувала «Літературна Україна».

Ота селянська запопадливість до праці завжди домінувала в ньому. Чи тоді, коли працював кореспондентом обласної молодіжної газети «Ровесник», чи перебуваючи тривалий час на партійній роботі, чи редагуючи новостворений журнал «Тернопіль». Чи й тепер, коли не розлучається з журналістикою, продовжуючи працювати в популярній місцевій газеті «Вільне життя», а заодно пише вірші, рецензії і літературні розвідки, редагує книги.

Але є в книзі «АБВ» й певні гачки, за які прискіпливий читач може зашпортатися. Маю на увазі всі оті ідеологічні штампи, без яких не обходилися публікації в радянській пресі. Скажімо, загалом в об’єктивній міні-рецензії на посмертну книжечку новелістики Василя Симоненка «Вино з троянд», надруковану в середині 60-х, є такий пасаж: «І нехай там, на Заході, клепають правдопродавці довгими язиками свої підлі брехні, — нам до цього байдуже. В. Симоненко ніколи не був (і не думав бути!) таким, яким вони його уявляють. Він просто глибше, ніж інші, дивився в очі правди, тверезіше розмірковував над світом і, зрештою, був неабияким талантом. А на таланти завжди зазіхають вороги — ловці людських душ». Ми ж тепер добре знаємо, до чого зводилося це «зазіхання». Зокрема, за кордоном відверто говорили про те, що поета жорстоко побили міліціонери, після чого він через кілька місяців помер. Про те, що його творчість у СРСР замовчується, а ті вірші, які доходять до читача, з’являються із суттєвими редакторськими правками. І найбільше, що буквально бісило-дратувало радянських ідеологічних наглядачів, — це те, що відразу після смерті Василя Симоненка вдалося нелегально переправити за кордон щоденникові записи письменника, де їх невдовзі оприлюднили.

Чи може публікація обійтися без цього відверто неправдивого абзацу? Цілком. Тим паче що вона, можливо, і дописана працівником редакції чернівецької обласної газети «Радянська Буковина», який готував рецензію до друку, тож органічно чужа для цього матеріалу. Мало того, збиває з пантелику сучасного молодого читача, який необізнаний з тим строго цензурованим часом майже піввікової давності.

Є в книзі й інші речі, без яких можна цілком обійтися. Маю на увазі передусім скомпоновані з газетних штампів тих далеких часів перші юнкорівські публікації автора в районних газетах, його дистильовані репортажі, вміщені в армійській пресі.

Але повторюся: книга «АБВ» читається з інтересом, бо з неї дихає минуле ХХ століття, яке поступово відходить від нас. Як протилежний берег у вечірніх сутінках.

Михайло Ониськів.

Фото Любові ЛЕВИЦЬКОЇ.