Нещодавно минуло 105 років від дня народження Петра Тернюка (1908—1982) — історика театру, журналіста, перекладача, педагога.
Коли ми когось називаємо видатною людиною, ніби автоматично передбачається, що це постать широковідома, зіркового масштабу, як тепер кажуть. Хоча насправді часто буває не так — істинне значення видатної людини сповна зрозуміле тільки у вузькому колі. І тим дивовижніше, що пам’ять про цих людей саме у вузькому колі живе довго, як це можливо тільки в сім’ї, де всі пам’ятають свого патріарха. Отак і з Тернюком — останній курс у київському театральному інституті (тепер університет імені Карпенка-Карого) він випустив ще 1979-го. І от, майже через 35 літ, його колишні студенти різних років зібралися в одному зі столичних кафе, щоб відзначити річницю з дня народження свого педагога. Дехто з них давно викладає в університеті й уже сам виховав не одне покоління студентів.
Петро Іванович належав до тих особистостей, про кого заведено говорити: «Тепер таких нема». Йдеться, може, навіть не тільки про талант (хоч і про талант також), а й про набір особистих прикмет, які робили цього чоловіка неповторним представником своєї незвичайної епохи. Він уперше вийшов на сцену зовсім дитиною — у ролі одного з синів Гонти у легендарній виставі Леся Курбаса «Гайдамаки». Самого Гонту в тій виставі грав великий актор Іван Мар’яненко, про якого Тернюк згодом напише книжку, що й досі не втратила своєї наукової цінності. Він був журналістом за сталінських часів — тоді, коли нікчемна газетна помилка чи навіть неточність могла коштувати життя. Тернюк на лекціях любив розповідати такі історії. Скажімо, про те, як його колега, фронтовий редактор, застрелився — бо газета вийшла з великим заголовком «Главнокомандующий товарищ Сталин», а в слові «главнокомандующий» пропущено літеру «л». Петро Іванович розказував цю історію з хитрою усмішкою в своїх прокурених вусах. Мовляв, вам стрілятися не треба, але й пропускати літери — теж не треба! Був іронічним на диво — як для того, хто пройшов фронт і табори.
Що не зовсім властиво для радянської доби — Тернюк був джентльмен. Приміром, умів позичити бідному студентові гроші якось дуже запросто і ніколи не нагадував про борг. Але неможливо було той борг не повернути — щоб хоч трохи й самому відчути себе джентльменом.
Чимало його випускників «стали кимось»: Віктор Гуменюк завідує кафедрою в університеті в Сімферополі, Михайло Мішаков — письменник, Любов Федченко — завліт українського театру в Одесі, Валентина Кімберська керує театром у Києві, Григорій Гдаль — поет, Валентина Онищенко та Лариса Дворниченко — заслужені працівники культури...
До своїх студенток він, за старомодним радянським звичаєм, незмінно звертався: «Товаришко!» Приміром, «товаришко Федченко!». А в тої «товаришки» були великі сірі очі з поволокою, фігура — немов у стюардеси, і тут би личило сказати «мадемуазель». Втім, знав Петро Іванович ціну й вишуканій мові — його переклад «Собору Паризької Богоматері» Віктора Гюго досі перевидається й читається легко і по-сучасному. А ще він переклав понад сорок п’єс із білоруської, словацької, чеської, польської та інших мов. Деякі з тих п’єс понині йдуть на наших сценах.
Петро Іванович працював у театральній культурі майже 65 літ, буквально до останньої хвилини — помер у Пряшеві (нинішня Словаччина), куди їздив читати лекцію до 100-річчя українського театру.