Чи можна захопити глядача найвідомішим твором Тараса Шевченка «Наймичка»? Скільки їх уже у нас було, скільки інтонацій та мізансцен переходило з однієї сцени на іншу! Здавалося, це одна вистава, розтягнена по всій країні на десятиліття! І ось у Львівському драматичному театрі імені Лесі Українки «Наймичку» поставив режисер-«заньківчанин» Григорій Шумейко!
Вона зветься досить дивно — «Search: www.МатиНАЙмичкА.com.ua», і створено її за творами Тараса Шевченка та І. Тогобочного у сценічній редакції Шумейка. У холодному незатишному залі театру про щось сперечаються двоє. Вони сидять у куточку сцени з ноутбуком і шукають у всесвітній мережі... Шевченка. І знаходять... Шевченка Андрія. Дівча (Наталія Липко) не зупинятиметься, її настирливо-рішуче «шукай» додасть натхнення юнакові (Дмитро Благий), і ось зазвучить найсокровенніше про жінку, про щастя і нещастя України. Для Григорія Шумейка було важливо прочитати Шевченка як автора на всі часи, недарма в програмці до вистави він пише: «В яких іпостасях перед очима наших душ постає сьогодні мати-наймичка-жінка України?! Як вона любить і що шукає?! І де, яка вона, українка сьогодення?»
Не змінюючи часу дії, режисер наче простягає невидиму часову нитку аж до сьогодення. Яке б не було століття, доля української жінки у суті своїй не змінюється. Слова Шевченкові позачасові, тільки треба вміти їх прочитати. У львівській виставі вони звучать прологом з уст Юнака, щоб ожити в круговерті сценічного дійства, яке розгортається на майже архаїчній основі. В сценографії молодої художниці Оксани Радкевич не варто шукати часових ознак, вона будується на вічних життєвих символах людського буття. У виставу введені люди-примари, що нагадують ляльок-мотанок, які були оберегами ще з язичеських часів, обізветься вірою світла коляда і понесе у вир життя Наймичку (артистка Валерія Новак). Деталі побутові у цій виставі також мають певну символіку: як крила в руках наймички злетять на мить рушники і опустяться додолу як пута, і навіть бочка в руках бондаря в якусь мить символізуватиме Всесвіт. Режисер вибудовує стосунки між героями дуже тонко, не даючи збитися на примітивний сентименталізм. Щось несказане в слові обізветься в дії-танку. В цій виставі дуже добрий хореограф — Наталя Капшишак. Вона вибудовує танок як продовження словесних візій. Ви не побачите змученої страждальної Наймички, пластика героїні лише на мить спотвориться болем і далі ввійде в мелодику традиційного українського танку, але скільки в цю мить буде пережито і глядачем, і молодою акторкою. До речі, майже всі артисти у цій виставі ще студенти факультету культури та театрального мистецтва ЛНУ імені Івана Франка, так уже судилося їм стати основою театру, а Григорій Шумейко для них не лише режисер, а й викладач сценічної мови. Можливо, це допомогло молодим акторам точно увійти у світ Тараса Шевченка, зберігаючи в собі сучасника. Як тонко зіграні сцени Наймички з Марком (Василь Баліцький)! Здається, що в останньому ряду цього холодного театрального залу відчутно, як тремтливо торкається рука героїні волосся Марка, як боїться наполохати мить щастя. Навіть тьмяне театральне світло не здатне затьмарити сяяння їхніх очей. Жорна життя мелють нестримний плин часу під понуру ходу людей-примар чи під колядку. Саме колядка додає цій вічній сумній історії присмак надії. Можливо, ця надія закладена в самій режисерській концепції Григорія Шумейка, можливо, іскра її живе у цих юних акторах, яким пощастило на початку свого творчого шляху зустрітися з такою драматургією і не трактувати її побутово-банально, а справді досягти вершин містерії покути. Григорій Шумейко виводить образ Наймички до найсвітлішого символу любові, його Наймичка — Мадонна, його дійство — спокута кожного з нас перед найдорожчою людиною.
Фото автора.
