Наступного року виповниться піввіку, як я зі своїми ровесниками-земляками вперше переступив поріг школи у селі Лозянське. Її слід уже стерся: на місці старого закладу стоїть сучасного типу храм науки. Зате пам’ять живе. Як про початкову школу, так і про першого вчителя. Завжди його згадуємо як Людину з великої літери, бо мав душу класичного наставника — добру і щиру. Вже 48 років нема серед нас талановитого сільського педагога Петра Михайловича Стецюнича (на знімку)...
Навчав і батьків
У сім’ї Михайла було шестеро дітей, з яких чотири сини та дві доньки. Петро до Другої світової війни пройшов строкову військову службу в чехословацькій армії, а за збройного часу з приходом хортіївської влади призвали до мадярського війська, звідки згодом утік і ховався в лісах. Верховинець глибоко усвідомлював, що це ганьба і гріх, коли слов’янин воює зі слов’янином.
Вся родина Стецюничів від старшого до молодшого, з покоління в покоління трудилася на землі. Працюючи, Петро мріяв здобути освіту. Не маючи змоги навчатися в окружному центрі — Воловому (теперішнє Міжгір’я. — Авт.), самотужки та за підтримки сільського священика Росохи освоїв програму горожанської (неповної середньої) школи і екстерном склав іспити. З приходом радянської влади його призначили вчителем початкової школи в селі. На той час було відкрито Мукачівське педучилище і він там успішно закінчив навчання.
Грамоти вчив і юних, і дорослих. Увечері чи по вихідних оселя Стецюничів нагадувала хату-читальню. А ще приходили сюди, наче в перукарню, — Петро Михайлович був відмінним цирульником, стриг старших та ще їхню дітвору за «дякую».
Односельці поважали, а влада кривдила
Радянська влада не визнавала діловитість. Встановила до «куркулів» такі розміри податків, що хоч клади хрест на свою підприємливість. Згодом і поклав. Розорили побором-терором селянина-власника, на запилюченій борошном споруді замертвіли жорна і навічно перестало крутитися колесо. Забрали і коня, а землю, куплену в євреїв, урізали ледь не до цятки...
Почалося переслідування за його категоричний супротив вступу в заснований колгосп. Не забарився з цього приводу наказ волівського окружного відділу народної освіти про переведення Стецюнича учителем початкових класів Синевирської восьмирічки, до якої з Лозянського було не рукою подати: лише в один бік — три десятки кілометрів. А ще в ньому повідомлялося: «Оголосити т. Стецюничу сувору догану за неприйняття участі в колективізації і попередити, коли він і надалі усуватиметься від цієї роботи, буде знятий з посади вчителя». Так і сталося — непіддатливий педагог залишився безробітним.
Та на цьому кривда не скінчилася. НКВСники за перебування чоловіка на лісорозробках у сусідній області пригрозили дружині, що буде біда. Та й кум Василь Петрище підшепнув, що секретарю парторганізації колгоспу залишилося лиш заклеїти конверт з доносом про його протест колективному ладу. Довелося врешті-решт здатися, бо за спиною була сім’я (на знімку).
Особливо атеїстичній владі не подобалося, що вчитель служив дяком у церкві. Він став їм справжнім більмом на оці. Цькування перейшли всі рамки. Вчитель закривав неділями хату і щиро молився Богу. Одного разу, коли вдома нікого не було, комісія гонителів безцеремонно через вікно увірвалася до оселі й в коморі знайшла старі ікони. Це теж стало приводом звільнення Стецюнича з посади завідувача школи.
На додаток підключили і пресу для терзання освітянина. 11 липня 1963 року в газеті «Радянська Верховина» з’явилася стаття «Дволикий Стецюнич». Ось коротка цитата з великого за обсягом підлого пасквіля: «Він не користується повагою у колгоспників. Люди презирливо називають його лицеміром за те, що він дволикий... У школі на уроках Стецюнич видає себе за друга науки, викладає матеріалістичні погляди на створення Всесвіту, а вдома міняє шкіру і повчає своїх дітей — дев’ятикласницю Ірину і шестикласника Юрія, що існують якісь надприродні сили. Він сам виконує релігійні обряди і заставляє дітей ходити до церкви, молитися богу...».
Петро Михайлович до останку вірив у свою правоту і земну справедливість. За огидливе газетне звинувачення співавторів Квака та Дубравського він подає позов до Хустського народного суду. Отримавши відмову, пише до облсуду, звідки його голова повідомив, що скарга залишена без задоволення, бо, «перевіривши матеріали, ... не знаходжу підстав для принесення протесту порядком нагляду на предмет скасування постанови народного суду Хустського району».
Учитель невдовзі опинився в полоні невиліковної хвороби. Злісна і образлива інсинуація в періодиці вкоротила йому вік...
Хто його знав, згадує тільки добрим словом. Цього скромного визнання він справедливо заслужив. Пишаюся і я своїм учителем!
Василь ПИЛИПЧИНЕЦЬ, лауреат обласної журналістської премії імені Михайла Бабидорича, колишній учень Лозянської початкової школи.
Міжгірський район Закарпатської області.
Фото з сімейного архіву Стецюничів.
ФАКТ
Він був надзвичайно добросердним і працелюбним. Будував хати в зруб, добре знався на столярській справі. І силу мав богатирську: аж з урочища Затінь міг під пахвами знести два мішки картоплі. Як одружився на землячці Ганні Микитчак, обробляли вісім гектарів пісної гірської землі, яка, по суті, не годувала. Тоді задумав Петро з Михайлом Славським та його братом Йосипом біля хижі, що межувала з швидкоплинним руслом-потоком, змайструвати млин. Без проектів і лиш своїми руками спорудили спочатку греблю, а відтак і сам млин, що став у пригоді всій громаді.
ДОВІДКОВО
Працюючи в школі, паралельно виконував обов’язки бухгалтера колгоспу. До всього — дбав про поставку державі щорічно 16 кг м’яса, 55 літрів молока, 60 штук яєць, 155 грамів вовни та однієї штуки свинячої шкіри.
