«Патріотом загину у неволі чужій»

Бо ця збірка українських поетів — політв’язнів таборів Воркути та Інти з їх портретами та біографіями — результат пошукових зусиль активістів Воркутинського українського земляцтва, Сиктивкарської громадської організації «Покаяння», ірпінського Культурологічного товариства ім. Дмитра Паламарчука; вона побачила світ завдяки підтримці Всеукраїнської творчої спілки «Конгрес літераторів України». Її упорядники — Юрій Тагіров (Санкт-Петербург), Анатолій Попов (Сиктивкар) та одна із фундаторів Воркутинської громадської організації «Україна» — Євдокія Лісова, котра нині мешкає на Полтавщині.

Отже, навколо української поезії, створеної в ГУЛАГівських умовах, об’єдналися представники громадських організацій України й Росії. До честі упорядників, вони виявилися такими об’єктивними, що надрукували й вірші, які можуть тлумачитись як антиросійські. «Потрібно розуміти, що це не антиросійські, а антиімперські, антисталінські рядки. СРСР, особливо сталінського періоду, був такою ж в’язницею народів, як і Російська Імперія», — читаємо в передмові, яку від імені упорядників підписав Юрій Тагіров. 

1930 року геолог Г. Чернов за сімдесят кілометрів від узбережжя Крижаного океану знайшов потужні поклади кам’яного вугілля, і на державному рівні було вирішено добувати його руками ув’язнених. Так у Країні Рад утворилася «чорна діра», яка поглинула життя сотень тисяч людей, жертв комуністичного режиму... Воркута — спочатку маленьке селище, а потім і велике місто-концтабір, стало символом сталінської епохи, де тільки в 1945—47 роках перебувало понад 60 000 в’язнів. Те ж саме було і з приполярною сусідкою Воркути — Інтою. «В зонах Комі АРСР перебували видатні фахівці всіх галузей науки, техніки та культури: інженери, професори, академіки; славетні офіцери та генерали; знамениті музиканти, артисти, художники, письменники, поети, журналісти; політичні і громадські діячі світового рівня; колишні члени урядів і парламентів іноземних держав, дипломати... Повний Всесвітній Інтернаціонал! Що називається: всі прапори — в ГУЛАГу», — написано в передмові.

2006 року вийшла книжка «Високі широти. Література Воркути 1931—2007 рр.», куди в перекладі Марка Каганцова на російську потрапили вірші чотирьох українських поетів — В. Косовського, Є. Чередниченка, І. Паламарчука і В. Петріва, які в Україні опубліковані не були: їх знайшла Євдокія Лісова.

А 2007 року накладом двісті примірників побачила світ книжечка «Вірші українських поетів — політичних в’язнів Воркутинських таборів у перекладах М. Каганцова», яка дуже скоро стала бібліографічною рідкістю. Тоді ж виникла думка розширити царину пошуку вже в українському напрямку, підключивши до неї редактора журналу «Зона» Українського товариства політв’язнів та репресованих, письменника Данила Кулиняка. Лариса Скорик, головний редактор і добрий опікун газети Конгресу літераторів України «Література і життя», де був надрукований анонс збірки українських поетів, що тоді тільки готувалася, проявила ініціативу сама.

Окремо про перекладача — Марка Каганцова, Заслуженого лікаря Російської Федерації і талановитого — судячи з перекладів — поета. Він народився 1947 року на засланні від батька-політв’язня, а українську мову чув з дитинства, спілкуючись з упістами. Його переклади не просто майстерні — вони напрочуд точно передають авторський стиль...

Україна тяжко доростає до державності, й Дмитро Донцов пояснював це тим, що серед її спільноти мало нордійців, яким притаманні сила волі та загострене чуття честі... На жаль, наша історія складалася так, що люди цього психотипу першими йшли на ризик, і в цьому плані біографії авторів книжки «Я той, що духом не скоривсь» є типовими прикладами. Так, священик Микола Сарма-Соколовський, будучи заарештованим 1944 року, утік з в’язниці й приєднався до оунівського підпілля. Після нового арешту йому було винесено смертний вирок, який замінено на 25 років каторги. З них 17 років провів за колючим дротом, де зробив бандуру-мазепинку — з нею й сфотографований. Двічі тікав з табору Леонід Рябченко, за що до 25 років дістав ще 50. «Коли в 1950 р. готувалося повстання в Інті під кодовою назвою «Північне сяйво», Л. Рябченко врятував від розправи 146 ув’язнених, знищивши документи штабу», — читаємо в його біографії. А з одного із віршів дізнаємося про вражаючий епізод: в промерзлій землі зеки з останніх сил довбають братську могилу для дев’ятьох загиблих. А десята — дев’ятнадцятирічна юнка, і їй, неторканій, негоже бути в одній могилі з хлопцями.

Андрій Коробань разом з батьком співпрацював з українським націоналістичним підпіллям, яке 1943 року розгромило гестапо. 1951-го був заарештований КДБ за велику роботу, де гостро критикував те, що згодом увійшло в історію як «сталінщина». Звільнений 1956 року, написав ще й «До питання про національну незалежність України» і був заарештований вдруге.

По декому з них не залишилося навіть фотографій, а про Якова Якимця взагалі не знайдено ніяких біографічних відомостей — тільки вірші, писані в 1940—1946 роках:

Освідчення в любові до Батьківщини часто звучать у віршах колишніх політв’язнів, але, на відміну від їхніх благополучних колег, котрі флюгером розверталися під усіма політичними вітрами, їм вірити можна, бо страдницьким своїм життям вони підтвердили такі почуття. І мав право Володимир Косовський, котрий втілював «минувшини нескорений дух», у своєму написаному 1947 року «Заполярному вітанні» звернутися до тих, хто щиро чи вимушено ідеологічно обслуговував КПРС, ось такими рядками:

Я вам пишу, поет Тичина.

З тої далекої землі,

Де каторжник ламає спину,

Де кров, де піт, де мозолі.

Сваволі ключники прокляту,

Від миру Божого тайком,

Правду, заковану й розп’яту

Замкнули сталінським замком.

Тут марш гримить

                 під ваші струни.

Від стогону земля гуде —

ГУЛАГ і сталінська комуна

Живі серця в труну кладе.

Вітайте вашого Сосюру,

В змаганні славте Сатану,

Лижіть... Дуріть... 

               Спасайте шкуру...

Привіт Миколі Бажану.

Уклін і Рильському, й Малишку...

Прославте сталінський 

                    маршрут —

Колючий дріт, собаки, вишки...

Комуна процвітає тут.

Епоха нової споруди,

І вугіль з кров’ю, і руда...

У землю лізуть пухлі люди,

Зникають в тундрі без сліда.

Вони навіть на каторзі не корилися — брали участь у повстаннях політв’язнів на шахтах, дивом уникали розстрілу за підпільну діяльність. Чи не напередодні страти Іван Паламарчук писав ось ці рядки?

Ой як хочеться бачить весною

Неосяжних степів синю даль.

Але смерть вже стоїть 

                    наді мною,

Піднімаючи чорну вуаль.

І він справді був розстріляний 22 грудня 1952 р., встигнувши переслати на волю три посилки з віршами та розповідями про життя в таборах. Де вони тепер?

Писання віршів прирівнювалося до злочину проти радянської влади, але вони їх писали, ховаючи по барачних щілинах від недремного ока концтабірних наглядачів, або закарбовували їх у пам’яті, як окружний референт військової розвідки ОУН-УПА Володимир Терлецький. І творили блискучі поетичні образи:

О, Господи,

Як в цім краю страшному

Мені до волі-воленьки дожить.

Та ж поїзд той,

Що їхать ним додому,

Іще залізною рудою десь лежить.

(Дмитро Паламарчук у вірші «Ступивши на Інтинську землю»)

Або як досі незнаний в Україні Василь Петрів (Роман Писарчук), вірші якого «Останній етап» і «Партизанський етюд» перевертають душу. Не дарма кажуть, що під кожною шпалою — по сім політзеків.

Сила їхнього духу проявлялася і в умінні з усього брати радість. Ось як реагує Валерія Джулай, яку співтабірники називали Чайкою, на вербові котики:

І, звертаючись до товаришки, вона молиться про те, щоб «донести до рідного порогу серце, сповнене жаги до боротьби».

Виживши за тих нелюдських умов, дивом повернувшись до мирного життя, вони брали участь у громадських рухах, ведучи за собою інших. Так, звільнений з Володимирської тюрми Євген Чередниченко, чий рядок дав назву збірки творів українських поетів — в’язнів Воркути та Інти, був серед тих, хто на заклик Василя Стуса протестував проти арештів серед української інтелігенції у 70-х роках, брав активну участь у національно-демократичних акціях.

Чому з тих авторів, котрі кров’ю писали свої твори, окрім Дмитра Паламарчука та Григорія Кочура з їхньою перекладацькою діяльністю, дуже небагатьом удалося пробитися до читача? Видано збірки творів Ярослава Гасюка — стараннями фонду ім. І. Фещенка-Чопківського — Володимира Косовського, власним коштом видав дві свої збірки Євген Чередниченко... Серед імен видатних людей, перелічених у передмові упорядників, названо поета й прозаїка А. Хименка, автора трилогії про Івана Сірка. Невже в незалежній Україні не знайдеться видавництво, яке розшукає цю трилогію і благословить її у світ?

А дехто з тих, хто «духом не скоривсь», і досі активно працює, створюючи унікальні за тематикою книжки, які проливають світло на «білі плями» нашої історії. Але як же важко надрукувати навіть рецензії на їхні книжки в літературній пресі!

І напрошується сумний для наших колег висновок: адже за часів Радянського Союзу імена й суспільне становище здобули ті, які активно обслуговували ідеологію Комуністичної партії, «дихали Леніним» і «вміли до всього достосовуватися» та закликали нещадно боротися з інакодумцями. А потім, розвернувшись у своїх переконаннях на 180 градусів, почали палити те, чому допіру ревно служили, а якщо сказати точніше, то «брехати навпаки», і, що найсумніше, суспільство сприйняло їх за своїх духовних вождів, повіривши в те, що «вони повернулися до самих себе». Більше того, пристосуванці, які безсоромно прилаштовували мораль до особистих інтересів, тепер навіть претендують на статус правозахисників.

Вони не зацікавлені в появі книжки «Я той, хто духом не скоривсь» — надто великим контрастом є життя її авторів до їхнього благополучного творчого шляху.

Шукати духовних вождів нації треба не серед тих, хто ціною облуди, ціною найбільшого біблійського гріха — «спокушання малих цих» здобував собі імена, високе суспільне становище та й просто життєвий комфорт, прищеплюючи суспільству, прямо скажемо, підлувату думку, що невідомо, кому було тяжче — тим, які каралися в таборах, чи тим, хто лишався на волі... Той, хто раз зрадив, зрадить удруге, ще й приведе за собою інших зрадників.

А поки що залишається тільки висловити сподівання, що ця помилка нашого суспільства не повториться — рядками «Реквієму» Орисі Матешук, адресованими героям, які лишилися невідомими: