Книжка Вінницького земляцтва «Хто є хто?» про Олега Чорногуза (на знімку) повідала, що він — «видатний письменник нашого часу». Бо у нього є понад десяток сатиричних романів, серед яких такі «багатотисячники», як «Аристократ із Вапнярки», «Претенденти на папаху», «Вавилон на Гудзоні» і «Веселі поради». Деякі з них (як-от «Аристократ...») спромоглися на наклад у півмільйона, а інші — на 300 тисяч. Для нашого безтиражного на українську книжку часу це рекорд не тільки Гіннеса... Як журналіст, Олег Чорногуз багато літ був головним редактором журналу «Перець» (зокрема тоді, коли журнал мав наклад три мільйони примірників!) і «ВУС» (Видання українських сатириків). Головне його «хобі» — письменство. Останнім часом дві його книжки зустрілися й з англомовним читачем — сатиричний роман «Ремезове болото» та мемуари Олексія Воскобійника «Повість моїх літ» (літературний запис). Остання з цих книжок вийшла майже одночасно четвертим і п’ятим (піратським) виданням. За роман «Примхи долі» Олегу Чорногузу присуджена літературна премія імені Євгена Плужника, за «Ремезове болото» — імені Олеся Гончара, за «Гроші з неба» — Михайла Коцюбинського, за «Дари пігмеїв» — Михайла Стельмаха. Дилогія «Аристократ...» і «Претенденти...» першою удостоєна премії імені Остапа Вишні, а 7-томне зібрання творів доскочило навіть всеукраїнської Нобельської премії (заснована в селі Нобель на Рівненщині). Нобелянт одержує 500 гривень (торба монет номіналом у 50 копійок). На здобуття Шевченківської премії висувалися різні твори письменника, востаннє — «Самогубець за покликанням».
— Це твір сатиричний чи гумористичний?
— Олександр Ковінька казав, що гумор — це коли передова ланкова дає колгоспному бригадирові дулю з-за скирти соломи, а сатира — коли та сама дуля пропонується ланковою під самий ніс. Сам я розумію цю проблему так: сатира — постріл у яблучко, а гумор — у молоко. Таке собі — тепленьке...
— Ви, як автор «Аристократа...», стали основоположником сатиричного роману, чи був у нашій літературі ще хтось із таким титулом?
— Штабс-капітан Іван Котляревський першим створив сатиричну поему «Енеїда», а син комедіографа з Полтавщини Василя Гоголя-Яновського Микола Гоголь — основоположник «Шинелі», з якої вийшли згодом найвидатніші Достоєвські та Булгакови.
— Якось у бесіді з вами турецький сатирик Азіз Несін дивувався, що в СРСР сатириків нагороджують орденами і присуджують премії. А в Туреччині він, бувало, півроку писав сатиричні твори, а наступних півроку «відпочивав» на тюремних нарах.
— Щодо тюрем і нар, ми задніх не пасемо. І навіть втирали носа Османській екс-імперії. Тарас Григорович за сатиричний «Сон» дістав 10 років казарми. А Остап Вишня в ГУЛАГу закінчив свою «десятирічку».
— Я знаю, що вам ще в 1970-х роках діставалося на горіхи...
— Порівняно з названими класиками чи з моїм земляком Василем Стусом ті горіхи були щонайбільше гарбузовим насінням, підсмаженим на тодішній ідеології. Вони перебували у засланнях, а я лиш у чорних списках неблагонадійних письменників. З ініціативи тодішнього партійного ідеолога Маланчука в 1974 році по моїй сатиричній повісті «Голубий апендицит» (журнал «Прапор», 1973, №10) прийнято заборонну для мого друкування Постанову ЦК КПУ, а в газеті «Правда» (1974, № 72) з’явилася стаття «Глубины и отмели». У наслідку — розпочалася проти мене й Бориса Харчука (за його повість «Вишневі ночі») активна кампанія. Звинувачували в антирадянськості, погрожували арештом і викликами в КДБ. З плану видавництва «Молодь» знято було мою книжку «Я хочу до моря». Припинив навколо мене «ідеологічну свистопляску» голова Спілки письменників УРСР Павло Загребельний, який сказав: «За такої масованої атаки на талановитого сатирика ми з нього зліпимо «українського Солженіцина». З певними труднощами, але вдалося після того видати роман «Аристократ із Вапнярки», а роман «Я хочу до моря» (сатиричний протест проти арештів української інтелігенції) вдалося витягти з шухляди аж у роки перебудови (1989).
— Чи настане час, коли Шевченківська премія опиниться на короткій нозі з сатириком?
— Премію дають не сатирикам, а людям, які читають їхні багатотиражні твори. І це робить сатирикам честь. Павлу Глазовому, приміром, на тім світі, а мені — поки що на цьому.
— А якщо серйозно?
— Один журналіст нещодавно сказав, що до списків на одержання Шевченківської премії цього року потрапили «письменники, які відстають (і тематично, і проблемно, і стилістично) на кількадесят років від процесів, які відбуваються у сучасній літературі... Типова радянська стилістика». Те, що мав на увазі цей автор, — на його совісті, але в його переліку письменників із такою «стилістикою» немає жодного сатирика. І, мабуть, не скоро вони там з’являться, бо все ще активним у багатьох наших сучасників залишається афоризм: «Нам нужны подобрее Щедрины, и такие Гоголи, чтобы нас не трогали». Навіть спілка довго думала, що сатирична література — це другорядне письмо, а інколи вважала й так, як чеський академік Новак. Він казав, що Ярослав Гашек своїм вояком Швейком «опаскудив усю чеську націю». А сатира в художньому тексті нікого не принижує, «не паскудить», а лише підказує людині, як вона могла б позбутися всіх дурних клепок у голові. Це часом розумів навіть цар Микола-Палкін. Після гоголівського «Ревізора» сказав: «Всем досталось, а мне больше всех!»
— А про художність сатиричних творів він нічого не казав?
— Він «Енеїду» Котляревського назвав «умной шалостью», пропонував Пушкіну бути його першим читачем-цензором, а з Шевченком, знаємо, як повівся: «Определить под строжайший надзор, дабы от него ни под каким видом не могло выходить возмутительных и пасквильных сочинений».
— Шевченківська премія сьогодні ще не позбулася ідеологічного шарму?
— Швидше за все — не позбулася. Вона, я сказав би, роздвоєна. Бо Шевченківський комітет — це одне, а влада — інше.
— У комітету і у влади, мабуть, різні читацькі смаки...
— У мене є глибокий сумнів, чи влада взагалі що-небудь читає. Інакше вона звернула б увагу на той безлад, який панує нині на книжковому ринку. Українську книжку сьогодні може придбати лише умовний десятий читач України
— Ви можете сказати, про що пишете?
— Про сучасність...
— А якщо не так талановито-лаконічно?
— Про сучасність, побачену крізь призму збільшених і кривих дзеркал.
— А якщо ті криві дзеркала трохи вирівняти?
— То вийде натуралізм. А натуралізм ніколи не був мистецтвом...
— Криве дзеркало передбачає обов’язкову усмішку... Що таке усмішка сатирика?
— Сарказм, вбивча іронія. Після них ніякий мертвий не воскресне.
— А після усмішки гумориста?
— Рука тягнеться до потиску іншої руки. Лагідна усмішка письменника-мрійника — це святкова ластівка в рожевих кольорах сну і казкового щастя. Хай навіть короткочасного, як смуга метеорита на тлі нічного неба...
— Дозволите подякувати?
— Дозволяю. В геометричній прогресії. І в такій же прогресії дозвольте відкланятися й вам і побажати всім читачам приятельських усмішок. Адже сміх — це найкращий еліксир нашого здоров’я. Тільки в усмішці радість життя...
Нині автор готує до друку дві нові книжки: публіцистичну («Рабів на бал не запрошують») і романно-драматичну («Притулок для блазнів»). У задумах — комедії «Красуня на замовлення» і «Подарунок на ювілей».
Спілкувався літературний критик, лауреат Шевченківської премії Михайло НАЄНКО.
Київ.
Фото з колекції автора.
