Про книжку Юрія Буряка «Амальгама»
 
І у зв’язку з попередньою поетичною книжкою Юрія Буряка «Коло навколо» (2011), і у зв’язку з його новою збіркою «Амальгама» (2012) напрошуються паралелі з бароковою продукцією, що відзначається, як пише академік Д. Наливайко, тяжінням до універсального, до всеохопності, до праць небачених обсягів, до панорамності, до космізму, до спроб осягнути нескінченність світу. Данину універсальності та панорамності віддали свого часу Іван Величковський, Климентій Зіновіїв, Іоанн Максимович, Лазар Баранович та інші українські барокові поети. Взагалі, письменники та митці епохи бароко відкрили для себе світ як складне плетиво суперечливих явищ і нерозгаданих зв’язків. Вони опинилися сам-на-сам із мінливим світом, що вимагав нової системи засобів і форм художнього вираження.
За вікном у нас інша епоха, ХХІ століття, наповнене новими технологіями, глобалізацією. Плюс гримаси українських реалій, яких не годен збагнути жоден європеєць. Ось на цих вітрах, на цьому перехресті й стоїть ліричний герой збірника Ю. Буряка «Амальгама».
Що змушувало поета писати про невичерпне? Хоч «Амальгама» й складається із семи книжок — «Повторення міфу», «Сни Ботсаду», «Ностальгія», «Переходячи Оріль», «Ars poetіca», «Ґардарики», «Шавлія», — я волів би говорити про те, що надихало поета: про мандри далекі й близькі, про лектуру, про мистецькі явища — живопис, кіно, театр, музику. Важко сказати, що надихало поета найчастіше. І все ж виділю проект, який ось уже стільки років тягне на собі Ю. Буряк — періодичний збірник «Хроніка 2000». На мою думку, саме «Хроніка 2000» внесла в світобачення поета той огром, який став прикметною рисою його творчості, дав змогу йому наважитися на розмову про невичерпне. Цим невичерпним для Ю. Буряка є Україна. Та територія, яку поет безмежно любить, про яку повсякчас думає, територія, яка йому болить, яка викликає гіркі почуття і яку він, попри все, готовий оспівувати й боронити...
Тим, хто у темряві...
Хто їх виведе звідти?.. —
ось про що повсякчас розмірковує Ю. Буряк. І сам береться виводити з руїни те, що допоможе сучасникам осмислити свою історію, зрозуміти себе. Поет не жаліє сучасників, повертаючи їхні «очі зіницями в душу». Описуючи мої Великі Сорочинці, він з гіркотою зазначає:
На майдані крамничка: 
пиво, снікерси, 
кока-кола.
І Апостоли, й Гоголь — 
якась несумісність,
правда, діти вітаються, 
такого немає в місті,
але найгірше те, 
що не буде ніколи;
і ніякий Микола, 
ніякий Данило
не піднімуть слави 
оцих містечок,
хоч Сорочинський 
ярмарок — ще не вечір,
та попса тут шириться, 
як бацила.
Тягнуться у тягучках
 мерсами гречкосії;
опієм для народу 
опанувавши маси,
роз’їжджаються 
по домівках пасічники, 
свинопаси,
мерзне біля багаття
 класик всія Росії.
Велич вітчизни і її бідність, убогість — поет пише про це від великої любові, від бажання і мрії бачити її іншою, адже це земля, славна такими іменами, як Петро Могила, Іван Мазепа, Володимир Вернадський, Федір Кричевський... Пам’ять про них і дозволяє Ю. Бурякові шмагати сучасників болючими словесами і плекати надію на те, що ті отямляться, хоча зачіпок на таку надію — ой як мало. Переосмислюючи відомі слова Ф. Тютчева «В Россию можно только верить...», Ю. Буряк пише:
І в Україну теж, до речі.
І варто це також
 збагнути.
Не видиратись їй 
на плечі
І в прірву потай 
не зіпхнути.
Ю. Буряк і не обіцяв ідилії. Адже його амальгама, яка скло перетворює на дзеркало, може бути й «амальгамою Гоголя і Трясила», вона може бути потрісканою, запиленою. Отож інколи варто нагадувати про прислів’я, яким відкривається «Ревізор» Гоголя: «На зеркало неча пенять, коли рожа крива». Звісно, читач не здивується, коли побачить у свічаді і потвор-кнопкодавів, для яких «немає Шевченка і Пушкіна немає»...
Збірка Ю. Буряка позначена особливим інтелектуальним магнетизмом, що спирається і на побачені фільми та вистави, і на прочитані книжки та філософські й наукові праці, і на емоційну пам’ять, що породжує складне інтертекстуальне плетиво, оформлене бездоганною версифікаційною вмілістю, діапазон якої досить широкий. Поет володіє і класичним віршем, і верлібром, не боїться експериментувати, тож у кожному випадку ми маємо віршований текст, де злютована думка, емоція і відповідна ритміка, де гармонія і дисгармонія віддзеркалюють болі і радості людини, котра живе у світі, який не вміщається в банальному дзеркалі.
Одне слово, висунення на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка збірки Юрія Буряка «Амальгама» є справедливим і виправданим, бо вона достеменно стала непересічним і неперебутнім явищем у сучасному літературному процесі.
Микола Сулима, член-кореспондент НАН України.