«Не знаю, чи вижили «мої руські» у тій кривавій війні, але якщо ти, Вікторе, знайдеш могилу хоч одного з них, запали свічку й від мене! Я міг би чесно подивитися в очі кожному», — так закінчувався лист колишнього солдата вермахту Гельмута Гьобеля, який я отримав ще 1995 року.

«Мої руські»

Після важкого поранення під Орлом навесні 1944 року Гельмута Гьобеля поставили охороняти 20 радянських військовополонених у маєтку графа Реке (Крашнітц недалеко від Бреслау, нині — Вроцлав, Польща). За півроку німець упевнився, що між ними і «кровожерливими більшовиками», як їх змальовувала нацистська пропаганда, немає нічого спільного. Пізніше Гельмут писав: «Вони виявилися звичайними людьми. І я також був звичайною людиною: закінчив сільськогосподарську школу і хотів працювати. А тут війна...»

19-річному Гельмуту запали в душу полонені: чесні, працьовиті, трохи старші за віком. Він їх називав «мої руські». У маєтку вони косили сіно, годували і доїли корів. Це близьке було і йому: він із селянської католицької родини.

Між охоронцем і полоненими встановилося повне взаєморозуміння. «Ми ставилися одне до одного не як переможець і переможений, не як друг або ворог, а як люди, в яких була спільна мета — вижити в цій страшній війні, — згадує Гельмут. — З одного боку бомбили американці й англійці, з другого — наступали радянські війська, а в нас, хоч як парадоксально це звучить, була оаза миру і благополуччя серед воєнного лихоліття. Жоден із полонених не думав тікати, бо їм порівняно добре жилося. Годували їх по годинах, за чим суворо наглядала стара графиня, що хазяйнувала в маєтку». Як хтось хворів, переводили на іншу роботу або Гельмут відвозив до лікаря.

...Військовий інспектор помітив, що молодий охоронець і полонені приятелюють. Гельмута знову послали на Східний фронт. Перед від’їздом він сфотографував усіх 20 «своїх руських» (хоч це й заборонено) і подарував кожному на пам’ять по фотографії, щоб вони показали вдома рідним. А сам поїхав воювати.

Після війни

На фронті був ще двічі поранений, важко контужений, а кінець війни зустрів у гіпсі в товарняку, що йшов на Прагу. Молодий організм переміг усі рани і невдовзі Гельмут вивчився в університеті на ветеринара, особливо добре опанував технологію поліпшення якості молока. На початку 1950-х створив власну фірму.

У 1993 році Гельмута як експерта з якості молочного виробництва уряд ФРН відправив до Східної Європи для консультування фахівців і вивчення умов виробництва молока. На одній із конференцій після обговорення професійних питань Гельмут заїкнувся про «своїх руських» і цю сторінку своєї воєнної долі. Це зацікавило місцевих телевізійників і вони підготували передачу, яку було показано в багатьох країнах колишнього СРСР. На жаль, не знайшлося тоді нікого, хто допоміг би в пошуках.

Пошуки

Навесні 1994 року одна з популярних тоді в Німеччині газет надрукувала мою статтю про те, як наші земляки шукають своїх німецьких рятівників, де була вказана й моя адреса. Гельмут побачив газету і надіслав листа, де розповів свою історію.

Так почалися пошуки в Україні. Невеличкі статті та історична фотографія з двадцятьма радянськими військовополоненими було надруковано в багатьох центральних і місцевих газетах країни. Прийшло кілька відгуків, автори яких писали, що бачили цей знімок. Та найдорожчим був лист від нашого земляка, який пізнав на фотографії свого батька. «Це Микола Васильович Красуля — мій батько, — писав відправник. — Народився він 1917 року в селі Новопрокопівка Запорізької області».

Я одразу написав про це Гельмуту. Він хотів приїхати, але тяжка хвороба дружини на декілька літ затримала його. За цей час у мене зникла валіза з безцінними листами та документами воєнного часу та інформацією про тих, хто відгукнувся...

Цього літа Гельмут нарешті вирішив приїхати. Дарма, що йому вже 87 років, бажання дізнатися щось про долі «своїх руських» і побачити їхню Батьківщину не згасло. Гельмут мав великі сподівання насамперед на Новопрокопівку, адже саме ця адреса була вказана у зниклому листі. Та день ретельних пошуків Миколи Красулі не дав жодних бажаних результатів: знайти ні його, ні його нащадків, на жаль, не вдалося. Хоча одна літня жінка згадала, що після війни якийсь Красуля виїхав на Донбас. Може, саме його й шукає Гельмут?

Кажуть, війна закінчується, коли поховано останнього солдата. Я б додав: і коли сказано правду про кожного її солдата. Німець Гельмут Гьобель, у тілі якого застряли навічно 30 осколків радянської гранати, а в серці живе добра пам’ять про колишніх полонених радянських солдатів, подолав майже три тисячі кілометрів, щоб побачити їхню Батьківщину і сказати нам, українцям, правду про цю сторінку людяності в нелюдський час Другої світової війни.

Цього разу Гельмуту не вдалося запалити свічку на могилі когось із «своїх руських». На пам’ять про них він повіз додому маленький синьо-жовтий прапорець і надію, що хтось із наших земляків, хто бачив цю фотографію, відгукнеться. Надія — живе, і якщо хтось на цій світлині упізнає своїх рідних, напишіть мені: 69095, Запоріжжя, вул. Українська 29, кв. 180. Або зателефонуйте: (098) 401-40-93, (097) 260-11-08. Можете написати і на адресу редакції.

І тоді одразу приїде Гельмут. Цього разу зі своїм сином, якого він на честь одного з військовополонених — свого друга Григорія — назвав Грегор.

Віктор ПЕДАК, журналіст.

Запоріжжя.

Особистість

Це було нетипове ставлення до військовополонених, адже з 5,7 мільйона радянських солдатів, що потрапили в полон, 3,3 мільйона не пережили поневірянь, жорстокості, нестатків і голоду.

Фото 1944 року зробив Гельмут Гьобель.

Г. Гьобель разом із мешканцями села Новопрокопівка Токмацького району.