Царі на хуторах

12 січня 2013 274

На Придесенні досить поширений мікротопонім «КУТ». Ми нарахували до 100 урочищ, лугів, випасів, полів, які так називаються. Слово «кут» означає геометричну фігуру, утворену двома лініями, що виходять із однієї точки. А ще так називають килим, яким прикрашають центральний куток хати, місце під піччю для дров, кутки у населених пунктах. Це слово є у багатьох слов’янських мовах, і мовознавці схиляються до думки, що його походження йде від спільного кореня «КАМ» («згинати») з прадавньої індоєвропейської мови. Вчені, на жаль, не звернули увагу на вживання слова «КУТ» і в тюркських мовах. Воно у них має багато значень. Так, якщо росіяни казали «угол», то половці вживали відповідно у цьому значенні «кут». У давньотюркських мовах «кут» також означає «пасти (худобу)», «оберігати», «вартувати» (Радлов В. В. Опыт словаря тюркских наречий. — 1899. — Т. ІІ. — Часть 2. — С. 1480). Корінь цього слова є у назві пастуха («кутчі») та пасовиська («кутув»).

Череди не мали меж

Оскільки мікротопонімом «КУТ» на Чернігово-Сіверщині люди здебільшого називають не стільки поля трикутної форми, скільки випаси для худоби, то неважко припустити, що луги, урочища так нарекли у давнину не випадково. Ординці Мамая, наявність яких на півдні Чернігово-Сіверщини у ХІV—ХІV століттях зафіксовано у літописних джерелах, переважно вели кочовий спосіб життя. Вони не мали звичних для землеробів населених пунктів. Після навали монголів села, містечка більшої частини Придесення обезлюдніли, припинили своє існування. Їхнє місце зайняли непосидючі кінські табуни. Випасачі худоби тримали під контролем значну територію, заходили навіть за Десну. Головною турботою кочівників було прогодувати великі стада коней, овець, кіз, яких переганяли з одного лугу на інший. Пасовиська (Кут) були зимові та літні. Очевидно, на зиму кочівники перебиралися нижче на південь або харчували тварин у заплавах річок очеретом.

Етнограф і фольклорист Павло Гнідич у 1915 записав від жителя Бацманів Захара Юхимовича Шкура (нар.1850) оповідь: «У той балки Нерушки в давноє время, коли ще були пустиї мєста, там жили які-то другіє люди, кочовники, занималися скотоводством, на тих містах, де вони жили, осталися тильки тих людей пам’ять: горшешних багато чиринків, коториє побити горшки».

Майже як в Криму

У регіоні залишилося багато топонімів, пов’язаних із тюркськими кочовищами. Свого часу місця стоянок кочівників дали назви населеним пунктам Ічня (з кутками Камагла, Базар, Ордівка), Хаїха, Ушня, Омбиш, Баба, Кагамлик, Кобижча, Сулак, Ядути, Кинашівка, Мамаївка, Табаївка, Бакаївка, Козари, Бахани. Кутки Кагала (с. Андріївка), Бацманівка (с. Бригинці), Ганзаровщина (с. Богдани), Кагарлики, Кодак (с. Крути), Кагарлик (с. Галиця) красномовно засвідчують назви давніх перших поселень. Сліди степовиків ми знайшли навіть на півночі Чернігівщини під Городнею. Тут у невеличкому селі Півнівщина є куток з промовистою назвою Чюлдигал. Окрім згаданого, є урочища Печенізьке (с. Петрівське), Мамиш (с. Слабин), ліси Половецьке (с. Буди), Самарщина (с. Іваниця, с. Зінченкове), поля Башлик (с. Мала Загорівка), луг Ташлик (с. Хомине, с. Будище), випас Алси (с. Петруші), болото Кодак (с. Кунашівка), річки Майстрал, Баба (с. Каблуки, с. Леонідівка). На Придесенні і досі проживають роди ТруХАНА, ХАНдоги, ХАНдрика, ХАНжика, ХАНтиля. Ханів у ХІV—ХІV століттях ще називали царями. До цього часу збереглися Царів ліс і Царева гора (с. Ольшана), урочища Царків борок (с. Шабалинів), Царине (с. Прохори), поля — Царьове (с. Нове Полісся), Царова Загородка (с. Бондарівка), шлях Царський (с. Сахнівка).

Полтавська область має ще більше таких назв. У селі Яхники Лохвицького району, приміром, є багато курганів різного типу, урочища Кейбалівщина, Хаїха (значення останнього — «великий човен для перевезення худоби»). Це спростовує гіпотезу багатьох істориків про те, що низ Чернігівщини, Полтавський край повністю були довго безлюдними і заселялися переважно у ХVІІ ст. Якби так було, ми б не мали цих топонімів. Ними прикрасили край після монгольської навали нові господарі полів — кочівники.

Люди кордону

У давнину місцеві хани-царі ділили між собою випаси. Від слова «КУТ» з’явилося похідне слово «КУТАР/ХУТАР/» — «розділяти» (пасовище). «К» і «Х» у тюркських мовах вимовляються практично однаково, тому на слух у порубіжжі з’явилося староукраїнське слово «хотар» — «межовий знак», «природна або умовна лінія, яка відмежовувала одне володіння від іншого» (Словник староукраїнської мови ХІV—V ст. — К., 1978. — Т. 2. — С. 513).

Отже, хутором спочатку називалася межа або помітка кордону володіння. Далі ця назва поширилася на, очевидно, невеличкі кордонні поселення, що фіксували належність лугів, річок до одного або другого кочового роду. Білоруська дослідниця назв типів поселень доктор філологічних наук В. Лемцюгова 1983 р. дійшла цікавого висновку: «Особливо рано з’явилися умови для розвитку хуторів у південно-західних руських землях під час їх перебування в складі Великого князівства Литовського. У ХІV ст. владу на землю тут захопив великий князь, який наділяв нею земян і бояр на умовах відбування військової повинності. Унаслідок общинні поля дедалі більше дробилися на подвірні ділянки й закріплювалися за окремими дворами. Поступово в південно-західних землях хутір остаточно утвердився як самостійний тип поселення, самостійна господарська одиниця. З ХVІ ст. відомі козацькі хутори-зимівники — у Запоріжжі, пізніше — Причорномор’ї й на Дону».

Важливо зазначити, що Велике князівство Литовське поселило на своїх кордонах, зокрема, Чернігово-Сіверщині, Волині, Галичині, чимало тисяч половців, людей інших племен, які ще довго зберігали кочовий уклад життя. Саме ці кочівники, стаючи землеробами, утворювали хутори. Назва ХУТАР беззмінно протягом багатьох століть протрималася ще у північних районах Придесення. Водночас є назва сільських кутків ХУТОР (майже 100 випадків) та ХУТІР (до 50 випадків). Це пов’язано із місцевими говірками.