Суперник Пушкіна й улюбленець Одеси

За переказами, рід Воронцових походить від варяга, який служив ще київському князю Ярославу. З 1760 року представники родини мали титул графів Римської імперії, з 1797 -го — графів Російської імперії.

У день повноліття Мішеля, батько його, російський посол в Англії Семен Воронцов, напучував: «Народження твоє всіх порадувало: веди життя таке, щоб усі сумували з приводу твоєї смерті». Михайло Семенович дотримувався батьківської заповіді.

«Ліза була прекрасна молодістю в поєднанні із зовнішньою привабливістю... У погляді Лізи був боязкий заклик любити її. Правильне чисте чоло, приємний овал щік, прямий, трохи з горбочком ніс, обрис високої шиї, густо збите волосся із завитками на чолі були просто чудові», — писали сучасники. Вона подобалася Воронцову і вийшла за нього заміж — донька дуже багатого гетьмана Ксаверія Браницького й його дружини Олександри Василівни, яка була родичкою князя Г. Потьомкіна. Молодята отримали благословення від цариці Єлизавети Олексіївни, такої честі удостоєні набагато хто. 20 квітня 1819 року вони одружилися. Воронцову — 37 років, їй — 18.

«Мені прикро усвідомлювати вас чоловіком іншої. Це боляче вкололо моє серце й завдало страждань», — писала незабаром Михайлу Воронцову Олена Завадовська, жінка, яка кохала його все життя, котра супроводжувала його навіть у воєнних баталіях і довгі роки зберігала їхню спільну таємницю, про яку він сам, втім, дізнався нескоро.

А Єлизавета Ксавер’ївна, уже в Одесі, в 1824 році народила графу сина Семена. До великосвітського життя Одеси входять прийоми у Воронцових.

Граф наймав хутір Рено, від міста — п’ять верст. Це — не відстань для Пушкіна, зачарованого Єлизаветою Ксавер’ївною. «У чому сила вашої демонічної дії на жінок?» — запитувала Воронцова. — І ростом ви не богатир, і обличчям не вийшли в Аполлони?». І сама відповідала: «Ви геній у поезії й лиходій у жіночих серцях».

Стосунки Пушкіна і Воронцової — предмет дискусій. Що було, чого не було — залишилося в історії. І сварки із чоловіком, і останнє побачення з поетом, і — некролог, на який друкувати в «Одесском веснтике» граф «дав добро», а потім як би ненароком залишив газету з ним на видному місці — для неї, для Лізи. Вона веліла закласти коней і до обідні поїхала в Собор, тут запалила свічку...

Воронцови після сварки, коли Єлизавета достатньо довго жила в матері в маєтку, знову являли собою прекрасну подружню пару, але щось, стверджують історики, назавжди пролягло між ними. Були поруч, але душею не разом.

На відспівуванні Воронцова в Соборі привернула увагу ставна жінка в жалобному вбранні. З тонкими, надзвичайної краси рисами. Дослідник Сурілов уважає, що це була Надін, незаконнонароджена донька графа Воронцова й Олени Завадовської.

...Олена Завадовська та її чоловік граф Василь Петрович жили в Кларендоні, престижному готелі Лондона. Молодий Воронцов був лондонцем, тут минули його дитинство й юність. Він пропонував Олені Михайлівні знайомство з Лондоном. Його вабило до Завадовської. Елен не вирізнялася витонченими рисами, та чоловіки зупиняли на ній погляди, повні замилування та нескромних бажань. Це була рубенсовська красуня... Воронцову й Елен випало разом плисти на бригантині «Вікторія», яка сіла на рифи й очікувала повної катастрофи. «Мішель, не залишайте мене», — попросила слабка жінка. Мішель не залишив. Ця ніч подарувала їм доньку, яку Елен назвала Надією — вона сподівалася, що у них з Воронцовим усе ще складеться.

«У день, коли Ви пішли під вінець із Нею, — писала йому Завадовська, — я втратила доньку». 

Олена Михайлівна залишила її в маєтку батьків і виїхала до Петербурга. Зустрічалася з донькою рідко. Графові представила її вже дорослою. Він виділив для Надін достатній посаг. Жалів, що не довелося йому знати її в дитинстві.

...Дзвіночок. Так він називав свою улюбленицю, доньку, яку в муках народила йому Єлизавета, сама ризикуючи життям. Граф знаходив у Дзвіночку риси воронцовської породи. Лихо настало несподівано. Дівчинка занедужала. Багато було смертей на пам’яті графа, але жодну він так не переживав, як кончину Сашеньки.

Олена Завадовська надіслала співчуття, але й тоді нічого не повідомила графу. Пізніше, кажуть, Воронцов ставив собі запитання — чи не тому померла Сашенька, що вже була донька, котра потребувала його турботи?..

...Біля домовини графа в Соборі поруч із Надін стояв її чоловік, відомий у Петербурзі лікар. Більшу частину отриманої від графа Воронцова спадщини молоде подружжя витратило на купівлю вітрильника. На ньому й вирушили до Америки. У штаті Іллінойс купили ранчо. Тут з’явиться їхній первісток, і назвуть вони його Майклом, можливо, на честь діда Михайла Воронцова. Майкл стане знаменитим на Середньому Заході ковбоєм.

Княгиня Єлизавета надовго пережила чоловіка. Померла 1889 року, залишивши після себе в одеситів добру пам’ять. У роки неврожаю заснувала Жіноче благодійне товариство. 1859 року побудувала притулок для хлопчиків-сиріт і в пам’ять про чоловіка назвала його Михайло-Семеновським. На добродійність витратила колосальну на ті часи суму — 3 млн. руб.

Могила її була біля надгробка чоловіка — дуже рідкий випадок, коли в кафедральному соборі поховано жінку. Виняток становили тільки члени царської сім’ї.

Поруч із храмом після смерті графа фельдмаршала Воронцова було поставлено йому пам’ятник. На нього жертвували імператор, військове, морське та духовне відомства, 56 губерній від західних до східних кордонів держави. Хто скільки міг. Було пожертвування дві копійки — але від душі. На цоколі пам’ятника — слова «Светлейшему князю... от благодарных жителей».

Уже за радянської влади розграбували й Собор, і поховання Воронцових, а останки викинули. Невідомі добрі люди поховали все, що залишилося від Воронцових — тепер уже за тридцять метрів один від одного.

...10 листопада 2005 року по Одесі рухалася велика жалобна процесія. Місто проводжало в останню путь останки людей, з іменами яких пов’язано практично все тут — Ясновельможного князя Михайла Воронцова та княгиню Єлизавету Воронцову. У школах Одеси в цей час відбувалися уроки історії, на яких розповідали про видатні заслуги перед народом цих людей.

Їх перепоховали в нижньому храмі Собору. За стінами храму прогриміли  залпи (адже ховали фельдмаршала!). Війська врочистим маршем пройшли перед пам’ятником Воронцову, який так і не змогла повалити жодна влада.

Тисячі городян прийшли вшанувати пам’ять людей, котрі так багато зробили для Одеси. У школах, дитячих будинках, будинках для людей похилого віку та інших організаціях для соціально незахищених людей пройшли поминальні обіди.

З’являлися «родичі» Воронцових, які нібито забороняли перепоховання. Та істориками доведено, що зі смертю бездітного сина Воронцова, їх лінія закінчила своє продовження на землі.

З 1823 по 1854 р. — Новоросійський генерал-губернатор і повноважний намісник Бессарабської області, член Державної Ради протягом 30 років, головнокомандувач військами Окремого Кавказького корпуса й імператорський намісник на Кавказі протягом десяти років.

Та він не тільки воював. На його фабриках уперше в Росії впроваджені парові верстати, виписані з Англії. Перші в Росії «голландські» сири з’явилися в його маєтках. Уперше в російської армії видав посібник для навчання грамоті нижніх чинів і збірник віршів і байок для солдатського читання.

Його діяльність на благо Одеси величезна. Заснував газету «Одесский вестник» (і досі виходить), першу в Одесі міську публічну бібліотеку. Відкрив Інститут шляхетних дівчат. Створив Міський музей і «Товариство розвитку сільського господарства Південної Росії», відкрив в Одесі училище для глухонімих, Училище східних мов і в Херсоні — Училище торговельного мореплавання. В Одесі з’явилося в часи Воронцові вуличне освітлення й водогін, вулиці викладалися камінням, розвивалося виноградарство й землеробство, будувалися лікарні та притулки для бідних. Це мала частина того, що зробив Воронцов для міста, яке дуже любив.

Одеса.