Бунт самотніх

Підготовка до прем’єри тривала два роки та коштувала 3,5 мільйона гривень. Розмах робіт нечуваний: тут зайнято понад 300 осіб, спеціально для вистави створена нахилена сцена-палуба вагою дев’ять тонн. Обласним бюджетом профінансовано придбання відеопроектора останнього покоління, завдяки якому на сцені вдалося створити ілюзію бурхливого моря.

Режисер вистави Мара Курочка на диво вправно керувала величезним проектом. Вона не шкодувала сил, щоб пояснити артистам суть тієї чи іншої сцени, особливості характеру чи емоції героїв, обговорювала ескізи костюмів і конструкцію сцени і схвалювала сміливі технічні рішення. Була дилема: модернізувати історію про мандрівний корабель чи залишити її у класичному варіанті? У підсумку — у постановці надзвичайно актуальне поєднання музики, вокалу, пластичного і сценічного рішення. Використано всі переваги донецької опери: висококласний оркестр, хор європейського рівня, бажання та здатність багато і швидко працювати.

«В оригінальному варіанті «Летючий Голландець» — історія про нещасне кохання, у фіналі якої головна героїня Зента зводить рахунки із життям, кинувшись зі скелі, щоб довести свою вірність Голландцю. Я ж бачу історію як гарячковий сон героїні, де ми переживаємо події з її емоційної точки зору. Перед нами постає обмежений, меркантильний, ворожий і черствий світ, який уособлюють батько Зенти Даланд та її нянька Марі. Зента з дитинства мріє про Голландця, відчуває в ньому рідну душу. І тут я бачу сильні паралелі із сучасним соціальним настроєм. Глобалізація, гіперкапіталізм, зсув у суспільних цінностях призводять до того, що одинак відчуває себе безсилим».

Не знайшовши сенсу в реальному житті, героїня обирає інший світ, до якого її веде Голландець. Яскраві характери створив інтернаціональний колектив: солістка Національної опери України Леся Алєксєєва (Зента), Андреас Макко з Німеччини (Голландець), Вальтер Фінк з Австрії (Даланд), Віталій Козін (Ерик), Ганна Максудова (Марі) та Євген Удовін (Рульовий) із Донецької опери. Виконавцям вдалося показати всю суперечливість образів, бо життя — не завжди чорне чи біле, а кохання і самозакоханість розрізнити іноді важко. «Є голоси «вердівські», є «россінівські», а є — «вагнерівські». І добре, що такі голоси в нашому театрі ми знайшли», — сказав головний диригент Донецької опери Василь Василенко.

Знайшли не лише голоси, а й образи. У Мари Курочки солісти не просто співають, а живуть на сцені. «Це ризик, — визнає режисер. — Одне — гарно співати, друге — повзати, бігати, танцювати, щось робити... Музика повинна виявлятися в кожному русі».

«Мара дуже просто, без натиску виводила індивідуальність кожного актора і, виходячи з цього, наносила фінальні фарби. Справа не з легких. Але за цю копітку роботу велике спасибі режисерові», — зізнався соліст Олександр Благодарний.

За диригентським пультом того вечора стояв маестро Михайло Синькевич із Маріїнського театру (Санкт-Петербург, Росія). «Коли я побачив, які сили залучені, яку роботу виконано, зрозумів, що це — незвичайно. Але подія не повинна стати медійним проектом, черговим пам’ятником до 200-річчя Вагнера, — зауважив диригент. — Ми не можемо перевершити за спецефектами шедеври Голлівуду. Головне — всі разом намагалися передати те, що закладено в музиці і в тексті. Часи змінюються, і сьогодні можемо більше зробити з технічного боку. Але все це підпорядковано одному завданню — передати суть, емоції. Це і вселенський пафос, і інтимні переживання: кохання, розчарування, вірність».

Проте саме технічні новації становили одну з найбільших загадок проекту. Складна конструкція сцени, відеопроекції, світло створювали вражаючі ефекти: бурі в морі, велетенського червоного вітрила із обрисами обличчя, що проступало крізь тканину, загадкового невідомого корабля. Сценічні знахідки стали гідною оправою для справжнього діаманта — вагнерівської музики, складної і величної водночас.