Про те, що різні сільські установи намагаються перебратися в одне приміщення, аби зекономити на оплаті комунальних послуг, утриманні та ремонтах, доводилося чути не раз. Як і про те, що, приміром, колишні колгоспні контори переобладнують під дитячі садки. А школи консервують до кращих часів. Усіх випадків того, як десятки приміщень сільських клубів, бібліотек, відділень зв’язку та магазинів просто розвалилися чи розібрані до цеглини, вже й не злічити. А от те, що селу разом із головою довелося створити свій соціокультурний центр, можна вважати справді неординарною подією. І сталося це в Карачіївцях, що у Віньковецькому районі на Хмельниччині.

 

А заклад могли просто закрити

Усе йшло до того, що Карачієвецька школа повторить долю десятків інших, що вже щезли з освітянської карти області. Три роки тому дійшли, здавалося, до критичної точки. В перший клас уже не було кого брати. На все село залишився один дошколярик. Не тільки вчителі, навіть батьки задумались, що ж це за навчання таке буде? Невже дитині стільки років доведеться бути в класі одній єдиній? Тоді мама й вирішила: нехай краще рік зачекає вдома, поки ще хоч один-двоє першачків підросте.

Що й казати, у дитини перспектива невтішна, а у школи — взагалі безвихідна. За останніх півтора десятиліття лік тих, що були закриті чи припинили свою роботу, ведеться уже не на десятки, а на сотні. Ще десять років тому новий навчальний рік в області розпочинало 1099 навчальних закладів, а нинішній — 888. З одного боку, в краї вже встигли прозвітувати, що освітянське реформування практично наближається до завершення, мовляв, створені нові навчальні округи, і шлях до знань для сільської дітвори став просторішим та відкритішим. Та з другого, сотні сіл залишилися без шкіл, за якими жалкують не тільки учні, а й практично всі мешканці. Бо така вже наша ментальність: якщо є в селі школа, то, значить, ще не пішло з нього життя.

Але в переважній більшості випадків увага зверталася не так на моральний та соціальний аспект, як на економічний бік справи: маленька сільська школа надто обтяжлива для бюджету, тому він і не хоче брати на себе обов’язки з її утримання. А сільська громада, як би того не хотіла, не може. Ось так і з’являються замки на шкільних дверях.

У Карачіївцях теж не було зайвих коштів. Але як закрити зовсім не стару, а гарну, доглянуту, просто виплекану вчителями та батьками школу? Ось тоді й почали спільно думати, як вийти з глухого кута.

Типові історії з обнадійливим закінченням

— І придумали, — розповів сільський голова Віктор Ящук. — Вирішили частину шкільного приміщення віддати іншим сільським закладам. Бо ж вони так само стояли перед проблемою закриття. Не тому, що не потрібні, а тому, що утримувати їх було дуже проблематично. Так до школи переїхав медпункт, за ним — бібліотека та ще й дитсадок.

Історія Карачіївського ФАПу теж могла закінчитися так само безславно, як і десятків інших, бо тінь оптимізації уже грізно нависала й над ним. Що з того, що до тамтешньої сільради входить аж чотири села? Всі вони невеликі, а отже, впевнено потрапляють під категорію неперспективних. Якщо у самих Карачіївцях та Калюсику ще набереться по півтисячі мешканців, то у Майдані-Карачієвецькому — лише 135, а в Бистриці — і від того половина. Мало того, що за нинішніми концепціями для такої кількості пацієнтів власний не те що лікар, а навіть фельдшер — уже велика розкіш, то ще й з приміщенням медпункту виникли великі проблеми. Дерев’яна хатина на дві кімнатки була зведена ще в повоєнні часи. Тоді й такій будівлі були раді. Але більш як за півстоліття вона помітно зносилася. До останнього опалювали її грубками, бо де ж сільрада могла знайти гроші, щоб провести газ. Але старі та потріскані, вони вже й не гріли добре, а більше чадили. Словом, не те що про комфорт, навіть про елементарні зручності як для медперсоналу, так і для пацієнтів вже ніхто мови не вів. Не влаштували б у Карачіївцях новосілля для свого ФАПу, дивись, уже б сліду від нього не залишилось. А так у селі тепер є теплий і зручний медпункт з приймальнею, маніпуляційною і навіть кімнатою для лікарів.

Так само не натішиться новому приміщенню і бібліотекар Надія Слободян. Більш як за 35 років роботи пережила і часи розквіту бібліотечної справи, і її глибокої кризи. Кому не відома сумна доля сільських книгозбірень, які ледь жевріють у старих, дуже часто неопалюваних приміщеннях. Про читачів там уже давно не йдеться. Хіба що бібліотекарі доробляють до пенсії. Карачієвецька бібліотека теж певний час поневірялась. Як вже несила було дивитися на старе приміщення, її перевели до клубу. Там місця справді більше, але що з того, коли стара будівля не опалюється. Колись там стояли грубки, але останніми роками розпалити їх уже не було як. Про який вогник знань та науки можна було вести мову, коли від холоду пальці зводило, а цвіль і сирість доїдали всіх — і людей, і книги.

Тепер і в цього закладу проблеми позаду, бо в шкільному приміщенні є все — тепло, водогін, газ, світло... А головне — відвідувачі. Це ж просто гріх кому-небудь із дітей, учителів чи батьків хоча б раз не заглянути до бібліотеки, бо ж ось вона, поруч, нікуди й ходити не потрібно.

Усі ці історії, коли сільські заклади переїжджають з одного приміщення в інше, здавалося б, дуже буденні й для сторонніх людей зовсім не цікаві. Але що дивно: в багатьох селах до цього не додумались і втратили не просто клуб чи дитячий садок, а й своє майбутнє.

— А для того, щоб зберегти все це, треба було не так уже й багато, — переконаний сільський голова. — Трохи ініціативи з боку громади, трохи коштів з бюджету. А головне — велике бажання передати своє село, свою малу батьківщину дітям.

Думками вже у завтрашньому дні

Карачієвецькій сільраді не пощастило із потужними платниками податків. Тому й бюджет стандартний: гроші є лише на зарплату працівникам соціальної сфери та оплату комунальних послуг. Усе, як у всіх. І якби у цих селах продовжували сидіти, склавши руки та очікуючи допомоги не знати від кого, то так само пішли б утоптаним шляхом скорочень і закриття. Вони ж спробували не те щоб усе змінити кардинально, але хоча б відхилитися від стандарту.

Можна сказати, що їм трохи пощастило, коли сільські керівники знайшли спільну мову із районною владою. Бо для створення соціокультурного центру гроші шукала і сільська рада, і районний відділ освіти, і райдержадміністрація. Але, якби не було отого поштовху знизу, можливо, до цього часу в селі вже забули б про існування свої культурних та освітянських закладів.

Натомість сьогодні йдеться про їх подальше відновлення і розширення. За кілька останніх літ у селі помітили, що молодь охочіше там залишається. Звичайно, важко говорити про якесь масове явище. Але те, що у Карачіївцях уже є понад три десятки молодих родин, — це факт. Торік у них народилося п’ятнадцятеро малюків. Цьогоріч — ще дев’ять. Отож на найближчі роки робота є і для вихователів дитсадка, і для вчителів.

До речі, новостворений соціокультурний центр прихистив і дитсадок. Колись колгосп побудував для нього приміщення із справжнім розмахом. А як дійшло до того, що залишився десяток вихованців, то велике приміщення стало справжнім тягарем для всіх. Отож довелося малюків пригріти, і в прямому і в переносному розумінні, в приміщенні тієї ж школи. І буквально за кілька років кількість дітей у ньому практично подвоїлась. Тож шкільний директор Ольга Бабчинська разом із сільським головою тепер планують, як розширити свій центр. Мало того, що дошкільнятам потрібна група, то наступного року для семи першокласників знадобиться свій клас. Ну хіба це не назвеш перемогою не тільки сільської школи, а й усієї громади?

Сільська економіка нині в такому стані, що приваблювати людей туди нема чим. Стабільної роботи як не було, так і тепер немає. Тож і в Карачіївцях, і в Калюсику, і в сусідніх селах усі, хто залишається жити, розраховують хіба що на свою землю, худобу і важку працю. Хоч як важко, а люди навчилися таки не просто виживати, а й заробляти на прожиття для себе та дітей. А оскільки потроху розібрались із заробітками, то тепер висувають інші вимоги — соціальне облаштування села.

Може скластись ілюзія, що згадані села тепер просто купаються в добрі та комфорті. Ні, люди тут живуть із тими само проблемами, що і в решті українських сіл. Просто вони зуміли зробити бодай кілька перших кроків на шляху до поліпшення цього життя.

Ці кроки прості. Трохи попросили грошей з бюджету. Трохи попрацювали своїми руками. Скажімо, шкільний директор нахвалитись не може ігровим майданчиком, котрий односельці та голова самі й зробили. Навесні візьмуться всі разом розчищати прилеглі території та садити дерева, кущі, клумби. Це ж усе те, що можна робити без будь-яких капіталовкладень.

Правда, сільський голова теж не сидить без діла, метикує, де б зібрати трохи коштів, щоб у Калюсику підвести газ до тамтешньої бібліотеки. А ще хоче обидва клуби хоч трохи підлатати. Останніх пару років на них не виділялось і копійки. Ще трохи постоять, дивись, просто розваляться. А голова не хоче цього допустити. А раптом їм таки вдасться дорогу відремонтувати, світло на вулицях провести, сільських туристів у свої мальовничі краї заманити...

Ці плани поки що межують із фантазіями. Але важливо те, що громада перестає жити лише спогадами про минуле. Вона будує нехай невеликі, але плани на майбутнє. І хоч щось із того має здійснитись, вона досягне свого. Бо є бажання.

Хмельницький.

 

Микола Дерикот, голова Хмельницької обласної ради:

— Громади найперші повинні бути зацікавлені у розвитку своїх територій, адже саме від їхньої активності і небайдужості залежить добробут як села загалом, так і кожного мешканця зокрема. Громадами вже реалізовано не один десяток проектів, за допомогою яких вдалося вирішити цілу низку соціальних, побутових і культурних проблем. І надалі ми готові шукати кошти, допомагати тим, хто виявляє таку ініціативу.