У Габріеля Гарсії Маркеса є химерне містечко Макондо, створене уявою письменника. Мабуть, мало хто знає, що на географічній мапі Колумбії Макондо насправді є поблизу малої батьківщини Маркеса — Аракатаки. Тож до образів та думок класика варто ставитися серйозно, хоч би якими несподіваними здавалися вони на перший погляд. Зокрема, й до образу містечка, мешканці якого поступово втрачають пам’ять і вже змушені робити на корові напис «корова», щоб не забути, хто це. Бо коли втрачає пам’ять одна людина — це біда для неї та її рідних. А коли поринає в безпам’ятство цілий народ — це загрожує йому зникненням, відходом у фізичне й історичне небуття.
На такі от невеселі думки наводить книга відомого письменника Вадима Пепи «Пам’ять української душі» (Київ, ПП Балюк І. Б., 2012). Нове видання є своєрідним продовженням попереднього — «Україна в дзеркалі тисячоліть» і так само пропонує читачеві подорож у глибінь століть, щоб осягнути себе, нині сущого, й усвідомити, ким він — кожен наш сучасник — є, бо без цього усвідомлення навіщо й жити на прабатьківській землі.
Тож і населяють книгу Вадима Пепи, сказати б, тіні незрідка забутих або призабутих предків — легендарних і цілком реальних — долі та чин яких не завжди трактуються автором так, як про це написано в підручниках, а проте утворюють вони цілісну та злагоджену картину минувшини, здатну пролити світло й на деякі грані нашого сьогодення.
«Найвіддаленіше минуле не досліджене так, як можна було б це зробити, та й мало досліджується. Постійні політичні насильства не дають пізнанню можливості здійснювати свою благородну місію — з’ясовувати все, що будь-коли мало місце, об’єктивно, неупереджено. І в кожному випадку не зосереджуватися на конкретному, як на самодостатньому, а виявляти його зв’язки із дотичним, супутнім у всесвітніх процесах». Перепрошую за розлогу цитату, але важко не погодитися тут із письменником, тим паче що це і є його дослідницький метод, коли події з історії України не лише піддаються ґрунтовному аналізу, а й вводяться у загальнолюдський, світовий контекст.
Бо ж і справді, «світ земний настільки ж прекрасний, наскільки й пекельний. За найстрашніших скрут, жахів, поневірянь українська душа, український рід берегли й утримували, окрім самого життя, свою природну музикальність і поетичність».
Як своїх свідків автор прикликає тут Григорія Сковороду й Тараса Шевченка, а ще менш знаного поета кінця ХVІІ — початку ХVІІІ ст. Климентія Зіновіїва й Олександра Кошиця, а ще саму... українську пісню, до якої зверталися такі велети світової музичної культури, як Людвіг ван Бетховен і Ференц Ліст. «Внесок українського етносу в духовну скарбницю людства неміряний, — зазначає В. Пепа і з прикрістю додає: — Але сталося так, що не коли-будь, а й на початку ХХІ ст. нової ери докладається немало сил, щоб це заперечити». І знов-таки, щоб розібратися в подіях і тенденціях сьогодення, автор пропонує нам зробити своєрідну мандрівку до витоків, зануритися вглиб століть, уявити панораму давноминулих подій, як-от сплюндрування в 1570 році вільнолюбного міста Новгорода московськими стрільцями на чолі з царем Іваном Васильовичем, знайомим більшості наших громадян як такий собі симпатичний персонаж комедійної кінострічки. А ще мимохідь розвінчує деякі нав’язливі міфи, як, скажімо, про «важку шапку Мономаха», нібито успадковану московськими царями від князя Київського.
Своєю книгою В. Пепа кидає виклик багатьом стереотипам, бо дотримується тієї думки, що «будь-що будь-коли сподіяне будь-де в світі не тільки стукає до нашого серця, а й більшою чи меншою мірою позначається на нашій долі». Ця впевненість вочевидь додає письменникові сил, адже він розуміє: будувати майбутнє можна, лише усвідомивши минуле. На облудних постулатах нічого доброго не зведеш — історія побудови комунізму на одній шостій суходолу планети Земля переконливо це довела.
Автор часто вдається до цікавого й, на мій погляд, правомірного прийому: реконструює історичні події не лише за науковими, а й за фольклорними джерелами, позаяк пам’ять поколінь зберігала в переказах та піснях живу минувшину, позбавлену пізніших ідеологічних нашарувань. Написана в поширеному нині у світі жанрі документальної прози, «Пам’ять української душі» водночас бере свої початки в давній полемічній літературі, що й не дивно для письменника, який пильно вдивляється в минуле свого народу, щоб прозирнути його майбутнє.
А ще ятрять йому давні рани, бо й донині дошкуляє
«невиліковна інфекція від ординських нашесть, після яких дотеперішні висипи диких здирств, злодіянь, руйнацій, визисків, поділів на улуси з ярликами від тупих, по-звірячому ненаситних ханів».
Що може протиставити цим руйнівним силам письменник? Як має вчинити? За заповітом Кобзаря, поставити на сторожі Слово. Тому й апелює до української мови — правічної, а не молодшої сестри якихось інших. Бо, за образним визначенням автора, «усе в пам’яті мови. У ній закодовано все визначальне від з’яви роду-народу на білому світі й до сучасності. Такого ж змісту та значення й символіка, мистецькі образи всього рукотворного». Бо на переконання В. Пепи, «понад усе Україні необхідно спромогтися на власний погляд на свою історію, на власне тлумачення пережитого, перебутого». І — додам од себе — домогтися того, щоб поширити у світі українську точку зору на Україну, на її історію та культуру. Бо сьогодні домінуючими у цій царині є джерела російські, польські, німецькі тощо, а відтак і сприйняття України залишається вкрай обмеженим і незрідка тенденційним.
Тож такі книги, як «Пам’ять української душі», треба перекладати й видавати іншими мовами, передусім англійською.
Але такі вже парадокси нашої державності, що навіть український наклад книги В. Пепи становить... 100 примірників і не може конкурувати на власному, українському книжковому ринку із сонмищем іншомовної літературної попси, що не згірше за гунів, варягів чи ординців окупувала наш простір.
І все ж таки Вадим Пепа — оптиміст. І підстави для оптимізму він черпає у тій-таки багатовіковій історії свого народу, який — попри всі лихоліття, що випали на його долю — не розчинився, не зник, а залишився на своїй споконвічній землі. Тож повторимо слідом за письменником: «геть песимізм, щезни зневіро — хай там що, а правда невмируща». А книга «Пам’ять української душі» є ще одним кроком, що наближає нас до невмирущої правди.
Сергій БОРЩЕВСЬКИЙ, письменник.
Фоторепродукція Андрія НЕСТЕРЕНКА.
