13 грудня 1963 року в Черкасах зупинилося серце 28-річного поета, пристрасного українського патріота Василя СИМОНЕНКА. Ще є чимало людей, що знали незабутнього Василя. Серед них 73-річна Віра Никифорівна Кулаковська з села Леськи Черкаського району. Ось що розповіла колишня учителька про зустрічі з поетом.

З 1959-го по червень 1963 року я навчалася у Черкаському педінституті. Для нас, студентів філологічного факультету, Василь був світочем думки, притягував до себе, мов магніт. Він лиш на кілька літ був старший, та молодечим запалом, широтою мислення, інтелектом, безкомпромісністю на кілька голів був вищим за нас.

Ми намагалися не пропускати жодної зустрічі, де виступав Василь Симоненко. Були й інші поети: Микола Сом, Микола Єременко, Петро Жук. Вони також часто виступали перед молоддю. Та ось вийшла збірка Симоненка «Тиша і грім». Це справді був грім з ясного неба. Збірка затьмарила творчість інших поетів. Це було свіже, чисте і цілюще джерело. Досі я ніби бачу натхненне обличчя, зосереджений погляд, чую, як він читає — неквапно, неголосно, карбуючи кожне слово.

Пам’ятаю, особливо схвилювали мене «Лебеді материнства».

І якщо впадеш ти на

чужому полі,

Прийдуть з України

верби і тополі,

Стануть над тобою,

листям затріпочуть,

Тугою прощання

душу залоскочуть.

Хіба тоді, слухаючи Василя Симоненка, могла я знати, що ці щемливі рядки торкнуться й мого сина, який тоді ще й не народився. Двадцятирічний син загине у 1985-му році в Афганістані, на чужій війні, на чужій землі... У Черкасах поставлять пам’ятник загиблим землякам- «афганцям» і викарбують на сірому граніті Василеві слова.

...Нерідко зустрічалися з Василем у редакції газети «Молодь Черкащини», де він працював. Ми, студенти філфаку, пробували щось писати і приносили «на суд» справжньому поетові. Пригадую, пішли з Галиною Пилипенко в редакцію. Вона принесла свою новелу про нерозділене кохання. Василь прочитав і сказав: «Новела зворушлива, але дещо треба допрацювати». Незабаром вона з’явилася на шпальтах газети.

Микола Сом та інші друзі кликали «Симона», як його називали, до Києва. І роботу йому там підшукали. Але він не захотів залишати Черкащину. Тут Василь зустрів свою любов. Тут яскраво розквітнув його талант.

На жаль, у Василя були й недруги. Вони заздрили його літературному успіхові. Докоряли дружині, що вона йому не рівня, бо, мовляв, не має навіть вищої освіти. Та все ж, друзів, шанувальників було більше. Згадати хоча б жінку, що працювала у Черкасах цензором. Вона одразу побачила у Симоненкові великий талант і допомагала йому друкуватися.

...З вересня 1963 року я працювала у школі на Волині. Якось у грудні побачила портрет Василя у чорному обрамленні в журналі й повідомлення про смерть поета. Приголомшена звісткою, я ходила від одного знайомого до іншого в надії, що хтось її спростує. Але це була жорстока правда. Василя не стало. Прийдешнім поколінням поет поставив запитання:

Ти знаєш, що ти — людина? 

Ти знаєш про це чи ні?

Уже майже 50 літ ми шукаємо відповідь...

Записала Лідія ТИТАРЕНКО.

Черкаська область.