В Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, де встановили барельєф на честь декана-патріота, нещодавно відкрили ще й пам’ятний знак на Алеї Матвія Шестопала. Також відбулася науково-практична конференція «Журналіст мусить бути бійцем, а не лакеєм», присвячена 95-річчю з дня його народження. У конференції взяли участь відомі українські письменники Борис Олійник та Микола Сом, науковці, інші його учні-журналісти та прихильники.

Не поклонятися цитатам

Матвій Шестопал поки що єдина постать — викладач, доцент, декан — факультету журналістики Київського університету, котрого майже через 50 років від часу скандального вигнання з університету за «демагогію з національного питання» не лише пам’ятають, а й вшановують. У випуску «Наукових читань Інституту журналістики», присвяченому Матвію Михайловичу з нагоди 90-річчя, вмістили свої спогади майже шістдесят його вихованців. Серед них — поети Борис Олійник, Микола Сом, Дмитро Онкович, Вадим Крищенко, публіцисти Степан Колесник, Микола Шудря, Дмитро Степовик, Віктор Полковенко, Іван Куштенко, Віталій Коваль. А ще його учнями були В’ячеслав Чорновіл та Василь Симоненко...

— На відміну від кон’юнктурників, які у своїх лекціях через абзац цитували Маркса-Леніна-Сталіна, М. Шестопал мав свій погляд на журналістику, а як декан він обстоював український дух на факультеті, — каже колишній студент факультету журналістики Борис Олійник.

Народжений на Звенигородщині в козацькій родині, Матвій (тринадцята дитина в сім’ї) зазнав і безвихідь колгоспної праці, і всеобуч шахтаря на донбаській землі, куди вдалося втекти кільком  його старшим братам від голодомору, і поневіряння в дніпропетровському робітфаку, аж доки не вступив на філологічний факультет Київського університету й закінчив його перед самою війною. Капітан діючої армії, згодом — військовий публіцист, автор цитованого Іллею Еренбургом антисталінського листа 1942 року, в якому обурювався, що доводиться відступати з бездарними воєначальниками, і після завершення війни залишався таким само рішучим, послідовним і непримиренним.

Дух правдоборця

Він читав студентам історію зарубіжної преси так, що кожен думаючий слухач розумів, наскільки комуністична дійсність розходиться з комуністичною ідеологією.

— Думки й слова Шестопала не завжди узгоджувалися з лицемірною національною політикою партії, яка проголошувала розвиток націй, а насправді вела до русифікації, — засвідчує ще один його вихованець Віктор Миронченко, пізніше заступник декана факультету/Інституту журналістики, професор.

Матвій Шестопал був одним з тих, хто закладав фундамент шістдесятництва в Україні. Величезна когорта молоді, яка побувала на незабутніх лекціях, спілкувалася з ним, стала досить вагомою силою шістдесятництва. А його підтримку стихійного студентського протесту на факультеті журналістики навесні 1965-го проти русифікації навчальних програм і читання предметів непрофесійними викладачами партійні органи визнали буржуазно-націоналістичною і його усунули з факультету, виключили з партії. Розправа над улюбленцем студентства викликала справжній бунт, і 67 зі 125 студентів факультету журналістики оприлюднили заяву: якщо доцента  М. Шестопала звільнять, вони залишать університет. Студенти не перемогли. На жаль, в енциклопедичному довіднику «Рух опору в Україні: 1960—1990», що побачив світ у видавництві «Смолоскип» 2010 року, чомусь про це не згадано.

І зовсім по-дилетантськи звучить твердження поета Миколи Холодного: «Ярлик бандерівця в роки брежнєвщини повісили на доцента факультету журналістики КДУ Матвія Шестопала, котрий з автоматом у руках громив бандерівців». Бойовий шлях Шестопала насправді не проходив теренами Західної України. Це невдала вигадка поета...

Незламний дослідник

А ось що пише Матвій Михайлович 1983 року у своєму ґрунтовному дослідженні «Скільки років українцям», яке лише сьогодні готують до першого видання: «Те, що робиться нині з укр[аїнською] мовою — тяжкий державний злочин проти всього великого слов’янського народу, грубе порушення конституц[ійних] свобод і цинічне потоптання нац[іональних] прав українців. Той глум і наруга, яких протягом століть зазнає від сусідів укр[аїнське] слово, може зрівнятися лише з нечуваним лицемірством і соціальною брехнею, якими прикривається це українофобство. Щоб дискредитувати найспівучішу мову слов’янського світу і заперечити її самостійний характер, одні оголошували її польською мовою, але нібито зіпсутою рос[ійськими] впливами, інші — російською мовою, але нібито зіпсутою пол[ьськими] впливами. Зарозумілі чиновники гадають, що українці ніколи не прийдуть до розуму, щоб зрозуміти цей ганебний обман. Вони й сьогодні продовжують дурити балачками про розквіт і зближання, збагачення та взаємовпливи... Автора цих рядків, подібно до багатьох інших, протягом двадцяти літ шельмують і переслідують як націоналіста, зробили його життя каторгою на дому, а самого довели до інвалідства. Шукаючи захисту і підтримки у найвищому органі республіки, я послав у січні 1971 року листа, який закінчувався словами: «А поки що я в нестямі розводжу руками. Димітров, страшний для капіталу вождь Комінтерну, зумів у великому довести свою правоту і вирватися з лап фашистів. А тут, віддавши партії кращі роки свого життя, не можна у малому переконати не фашистів, а своїх таки «однодумців».

Його секрет

Ми переконані, що саме в патріотичному подвижництві секрет пам’яті й успіх Шестопала-педагога. Хто може забути його афоризми — «серед нас є чимало українців, національна свідомість яких перебуває на рівні клопа» чи «журналіст має бути бійцем, а не лакеєм». Вдячні учні власним коштом обладнали меморіальну дошку на Будинку культури в його рідному селі Мурзинці. На могилі на Лісовому кладовищі у Києві перевстановлено пам’ятник. У навчальному корпусі Інституту журналістики цьогоріч з’явився барельєф декану-патріоту Шестопалу (ініціативу випускників підтримав ректор університету академік Л. Губерський). Нарешті, напередодні нинішнього навчального року на інститутській Алеї пам’яті М. Шестопала встановлено пам’ятний знак. 7 листопада кожного року — на його день народження — збираються біля могили і вшановують пам’ять великого вчителя і патріота його учні та прихильники.

Іван ЗАБІЯКА, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка, Михайло СКОРИК.

Київ.

 Фото Миколи МИХАЙЛЕНКА.