Леонід Горлач має у творчому доробку півсотні книг прози, публіцистики, критики, творів для дітей. Та все ж основний його жанр — поезія. Уяви собі, читачу, шість романів у віршах! У всій багатовіковій історії нашої літератури це виняткове явище. І всі — про непросту українську історію. «Перст Аскольда» — життєпис останніх князів-києвичів братів Аскольда та Діра, «Ніч у Вишгороді» — діяння Ярослава Мудрого, «Слов’янський острів» про участь українців у гуситський війнах, «Чисте поле» — доля легендарного кошового отамана Івана Сірка, «Мазепа» й останній за часом написання роман «Мамай».

І ось — нова книга лірики «Знак розбитого ярма», що цьогоріч побачила світ у видавництві «Ярославів Вал» і висунута на здобуття Національної премії України імені Т. Г. Шевченка. Яка вона за тематикою, за художнім рівнем? Та спершу звернімо увагу на саму назву книги, що є ключем до розуміння позиції автора. Вона органічно випливає з вірша, який відкриває видання.

На щастя і печаль 

я маю право,

при них обох 

моя душа згоря.

А ти, примхлива 

і облудна славо,

немов ярмо, що 

скинула зоря.

Печальний нині, був 

веселим зроду,

але від того 

плакати дарма.

Над небозводом 

рідного народу

поет — як знак 

розбитого ярма.

Як казав у розмові зі мною Леонід Горлач, поет своїм словом має розбивати ярмо рабства народного, а не займатися штукарством. Отже, ця книга передусім не про особисті радощі й печалі, а про сучасне життя-буття України. Так афористично звучать сповнені болем рядки мініатюри:

Держава — зло, 

коли чужі державці,

манкурти, яничари 

й гендлярі,

які, народ 

тримаючи в удавці,

поклони дружно

б’ють своїй зорі.

До нас уже 

приходили варяги.

І де вони? Але 

народ живий!

От тільки жаль, 

що розуму й відваги

йому не вволив 

досвід віковий.

Після розлогих романних пасажів, після філософських осмислень долі українського народу — гранична конденсація думки, якій не тісно в мініатюрі. Таким же болем наповнені пейзажні замальовки напівзнищеного людьми довкілля:

Нема річок. Лиш 

річища, як шрами,

воралися в покинуті 

поля.

І чайка над байраками,

 ярами,

понад безводдям 

журно кружеля.

А, піднявшись на поклін до могили Тараса Шевченка, сучасний поет знаходить можливість побачити духовним зором усю сучасну Україну, про що й пише з гнівом:

Як видно звідси, 

де прадавній Канів

стоїть на тверді 

глиняних горбів,

країну гендлярів-

політиканів,

країну зачарованих рабів.

Після побаченого й відчутого природнім є промовистий заклик із іншого вірша:

Убий в собі раба!

З болем у серці автор відзначає, що нині «ростуть між душами обніжки», що розкручується по спіралі зубожіння так званих пересічних українців, гине висока народна мораль. І душа поета вибухає гнівом:

Замріть, філософи 

й поети,

ти, душе, теж замри, 

коли

дебілізація планети

в дев’ятку вкочує голи.

А якою суворою правдою віє від сюжетного вірша «Смерть олігарха!» Неправдою нажиті статки не забереш на той світ, і це найбільше катує серце багатія. Він марить тим, що йому належить півдержави — заводи, фабрики, вугільні копальні й руди, ставки й озера, навіть «вітер з неба і з глибин вода». Але все це буде не його, хоч і в останні хвилини життя спрацьовує загрібальний рефлекс, тому:

Лежав на смертнім 

одрі олігарх,

і колотив його 

судомний страх.

Та й перед тим, 

як залягти у гріб,

усе під себе 

пазурями гріб.

Дехто може закинути 

Л. Горлачу його надто критичний погляд на сучасність. Але це пояснюється тим, що він належить до того старого покоління поетів, які не задовольняються холодним оспівуванням красот, не занурюються в штукарство. Зате у нього вільно живе вишукана пластика слова, музичний лад, здобуті копіткою роботою додаткові несподівані семантичні значення слів — і все це є високою поезією.

Своєрідним підсумком порушених суспільно-природничих проблем у книзі є поеми «Ніч гніву» та «Озонова діра». У першій — гостре таврування всіляких експериментів, які тривають у нашій країні понад 20 років. Апокаліптичні картини морального розпаду, відсутність єдності в народі наштовхують автора на своєрідний висновок: усіма цими деструктивними процесами керує... сатана. Саме він весело регоче з телевізійної антени, бачачи, як гине духовно древній Київ:

Регоче світ, як 

сатана-нетяга,

що із антени 

сипле громопад:

чи не пора гукнути 

вам варяга,

щоб знову дав з щедрот

 усьому лад?..

Друга поема — і про тривоги людства через виникнення озонових дір, і — більшою мірою — про згубні процеси в українському селі:

І я кричу призвідникам розрух,

бо вже й моя душа, 

немов руїна:

— Помре село — 

загине Україна,

її несмертний 

і високий дух!

Леонід Горлач — один із найяскравіших поетів сучасності, який залишається вірним своїм принципам ще з 60-х років минулого століття, за які критика справедливо зарахувала його до другої хвилі шістдесятників. Як пригадує Борис Олійник, «його тодішні поезії дихали повногрудо, не вельми скуті регульованою строфікою. Вони променіли непоказною, але відчутною внутрішньою культурою, тактовністю у поводженні зі словом». Як на мене, через поважний вік поет сягнув високої зрілої лірики майстра без перехрестів емоцій. Почастішали роздуми про сенс життя, призначення людини, красу природи, як і про такі мулькі поняття як слава, великі статки тощо. У цьому плані найхарактерніша в книзі мудра, написана з легкою лукавістю притча «Пошанування поета». У ній — про честь і гідність творця слова.

Разом з тим, не можна не сказати про виняткову скромність, інтелігентність поета. І як не погодитися зі словами з передмови до книги відомого письменника, видавця, лауреата Шевченківської премії Михайла Слабошпицького: «На моє глибоке переконання, Леонід Горлач належить до недооцінених постатей у нашій поезії». А завершив він своє переднє слово до книги «Знак розбитого ярма» так: «Як на мене, то саме книжки Леоніда Горлача дають вдячний матеріал для спостережень про те, як послідовно усвідомлює поезія весь драматизм людського існування». Від себе додам: не лише усвідомлює, а й глибоко аналізує той драматизм своїм високим і водночас чутливим поетичним словом, делікатно радить, підказує людству, як жити далі, що робити сьогодні, завтра, щоб не зникло життя на планеті. Тим паче, коли маємо справу з талановитим майстром слова.

 

Київ.