Трофеї та пригоди п’яти поколінь Якутовичів

— Так, В’ячеслав Петрович Якутович був генералом. Жили вони на Андріївському узвозі, 32. Якутовичі приїхали туди в середині ХІХ століття, і за телефонною книгою 1913 року ми з моєю дружиною Олею колись нарахували шість адрес-будинків Якутовичів у Києві. Ці мої предки займалися будівництвом, зводили церкви. І на цьому ґрунті зійшлися з родом Сенчила-Стефановського. Найстарший Сенчило-Стефановський мав художню школу на Подолі, п’ять будинків і товаришував з Тарасом Шевченком.

Отже, про дідових батьків: саме Сенчилам і належав той будинок на Андріївському узвозі. Їхня дочка, моя прабабуся, була красива, як богиня, і в 16 років вийшла заміж за Петра Лукича Якутовича, народила мого діда В’ячеслава. Він 1906 р. н., а його мама в часи Центральної Ради працювала в секретаріаті Грушевського машиністкою. Щоранку їй подавався візник, вона зі своїм «Ундервудом» їхала на роботу (не залишала там друкарську машинку, щоб не вкрали). А Славка (майбутнього В’ячеслава Петровича) записала в бойскаути, і це вплинуло на його подальшу долю. Коли Петлюра відходив, 13-літній Славко утік з дому й пішов разом із ним. Повернувся у 1922-му з... орденом Червоного Прапора. Він був відчайдух неперевершений. Після Петлюри потрапив до отамана Зеленого, потім — до Будьонного, і командиром його ескадрону був Рокоссовський, майбутній маршал. Дід, коли повернувся до Києва, одружився з моєю бабусею, яка походила з Котових, котрі жили поверхом нижче.

Прадід Котов купив будиночок на Петрівській вулиці — там народився мій батько у 1930 році, а поруч — Кудрявська вулиця, де вже я народився. Діда В’ячеслава знову взяли в армію, потім він потрапив в академію імені Фрунзе. Переїхав з родиною до Москви. Далі служив у Прибалтиці. Мій батько ще малим запам’ятав, як до їхнього будинку в Естонії приїхали... есесівці — в СРСР була з ними дружба перед війною: моя бабуся їм робила пельмені. 

Чим він займався? Його закидали літаком за лінію фронту, й він виводив війська з оточення. У 1942-му став генералом. У його землянку влучив снаряд, дід отримав 19 поранень. Після госпіталю командував гвардійським корпусом, мав іменну зброю. Коли почали формувати польську Армію Людову, про нього згадав Рокоссовський. Дід йому допомагав створювати ту армію. Квартира їхня залишалася в Ленінграді — там жили мій батько, його мама і батьків старший брат. Але з Польщі дід В’ячеслав повернувся з... молодою дружиною, 18-літньою Клавою, санінструктором. Тож родина татових батьків розвалилася, і моя бабуня з батьком та його братом Ігорем повернулася до Києва — до родичів, Котових.

— Я бував у його розкішній квартирі в Ленінграді, де він мешкав з новою подругою. У нього був неймовірний, оббитий шкірою і червоним деревом особистий «Опель-адмірал». А коли мене, трирічного, вперше повезли до діда, то за мною приїхав ад’ютант командувача повітряними військами Київського військового округу й посадив у літак. А коли я прибув туди, дід подарував мені живого коня й рушницю монтекристо...

— Це двоюрідний дід — дядько мого тата. При мені його ніколи ніхто не згадував. Він жив у Парижі, ми про це не знали. І от якось, коли ми з Олею чекали з Парижа дзвінка від нашого сина Антона, звідти зателефонували. Голос незнайомий, з акцентом. Це й був той «дядя Міша». Він спитав: чи живий Георгій Якутович? Оля відповіла, що вже ні. Виявляється, той парижанин знайшов у художньому альбомі прізвище Георгія Якутовича і давай його розшукувати. З’ясувалося, він теж народився й жив у Києві, в тому самому будинку на Андріївському узвозі. Доля його карколомна. Десь у 1939-му помер його батько, а він залишився з матір’ю і хворою сестрою. Коли прийшли німці, то відправили їх до санаторію, бо вони були фольксдойчі. В дорозі поїзд розбомбили, всі загинули, окрім нього. Він залишився сам посеред Німеччини. Жив у дитбудинку, а під кінець війни — гітлерюгенд, один на трьох фаустпатрон. А ще на заводі «Месершмідт» встиг закінчити щось на зразок ремісничого училища. Їх звільнили американці. До Союзу він повертатися не захотів, став льотним інженером у Бельгії, перебрався до Франції. Десь у сорок літ «дядя Міша» пішов на пенсію і став непересічним колекціонером. Я бачив у його домі в Парижі дивовижне зібрання картин, фантастичну нумізматичну колекцію.

Він жваво цікавився Києвом, запитував у мене: «А кінотеатр імені Чапаєва ще є? А на розі біля нього гастроном є? А де листи Тараса Шевченка, які зберігались у нашому домі?» Він мріяв знову побачити Київ. Мій син Антон, який теж живе в Парижі, хотів привезти його сюди, але не судилося. Поховали діда на знаменитому Сент-Женев’єв-де-Буа.

— Так, в Японії великими тиражами вийшло кілька книжок з її ілюстраціями. Остання з них, коли Олі вже не стало. Ми прожили з нею майже 36 років. Завдяки їй, мали цікаве, красиве, чесне, сповнене любові, світла та праці життя. Завдяки Олі я виробив для себе кредо: «Щодня намагатися бути кращим, ніж я є». Усе наше життя було схоже на світле очікування Свята. Далі слів немає — залишається любов...

— Моя мама Олександра Павловська — художник, педагог. Багато дитячих книжок з її ілюстраціями побачили світ у видавництві «Веселка». Чимало майбутніх художників навчалося в неї, коли вона викладала в Республіканській художній середній школі. Кілька поколінь учнів. Мама — з давнього київського роду. Її дід був професором університету Святого Володимира, засновником Інституту мікробіології, а батько навчався в одному класі гімназії з Михайлом Булгаковим. Її мама — архітектор, автор проекту стадіону «Динамо» (Київ), заводу «ФЕД» (Харків)... Велика дружна інтелігентна сім’я, у якій минуло моє дитинство. Крім того, у мене є молодший брат, талановитий художник. Про себе я кажу: «Я онук архітектора, син художника і художниці, брат художника, чоловік художника, батько художника і тесть композитора»...

— Якщо не помиляюся, всього я проілюстрував 164 книжки. Почав з чотирнадцяти літ працювати в журналах і видавництвах. Якось для московського видавництва малював величезну книжку «Життя Фрідріха Енгельса» та ще про життя Маркса, де навіть зобразив інтимний акт між Карлом Марксом і Женні Маркс — такий скандал зчинився! Ще ілюстрував восьмитомник Шекспіра, зробив 250 ілюстрацій до «Тіля Уленшпігеля», 200 ілюстрацій до «Петра Першого», Марка Твена дві книжки... Обсяги тоді були величенькі, а за книжку платили... 140 карбованців.

Серед останніх робіт — «Берестечко» та «Річка Геракліта» Ліни Костенко, які були рубіжними і в тому сенсі, що почали 17-й десяток (вони стали 160-ю й 161-ю).

— Перший секретар ЦК ВЛКСМ Пастухов, побачивши у 1981 році на виставці мої ілюстрації до «Трьох мушкетерів», вигукнув: «О, ілюстрації до моєї улюбленої книжки! Хто автор? Давайте дамо йому премію імені Ленінського комсомолу!» Так і сталося. А в комсомолі я таки ніколи не був. Бо пішов до школи у 5 років, і коли настав час разом із усіма йти до райкому, мені було лише дванадцять, отож порадили прийти пізніше. Я прийшов, але з довгими патлами, бо знімався тоді у фільмі «Захар Беркут». У райкомі сказали постригтися, я відмовився. На тому й закінчилося. А після Москви влаштували мою виставку в Києві — в ЦК комсомолу, і один секретар ЦК, побачивши моїх «голих баб», як він висловився, з ілюстрацій до «Петра Першого», вигукнув: «А це що?!» Йому кажуть: «Цьому хлопцеві щойно дали премію імені Ленінського комсомолу», на що він відреагував: «Ну, они там, в Москве, ва-аще подурели!»

— На жаль, важким, бо поховав двох великих друзів: зовсім нещодавно Богдана Ступку. А ще в мене трапилася вимушена поїздка до Парижа — на похорон близького друга та колеги Сергія Чепіка, киянина за походженням. Наші діди разом училися в «булгаковській» гімназії. Він учився в Художньому інституті на курс пізніше за мене, потім емігрував у 1988-му й добився визнання, був одним із найвдаліших наших художників у Європі, йому замовляла роботи Маргарет Тетчер. Остання його виставка, яка відбувалася в Парижі за два тижні до смерті, називалась: «Київ. Булгаков. Біла гвардія». Ховали Сергія на цвинтарі Монмартра. Я взяв трохи землі з Андріївського узвозу та ще трохи з могили його батька на Байковому — тож тепер на паризькій могилі є й київська земля.

А моє найголовніше побажання читачам: щоб не втрачали друзів та рідних!