Сімдесят років тому сотні тисяч українців з окупованих фашистською Німеччиною територій опинилися на каторжних роботах в Рейху та за колючим дротом концтаборів. Серед невільників були й діти. Разом з матерями малолітні в’язні пройшли шлях розпачу, болю і страждань. По війні — тисячі кілометрів колгоспних гонів: на буряках та жнивах. У них не було жодного дня доброго, світлого дитинства, і, на жаль, у багатьох зараз немає забезпеченої, спокійної старості.

Не пожаліли ні жінок, ні дітей

Хата Килини Тимофіївни Зінченко дивиться на сільську школу. Щоранку повз її подвір’я чимчикують школярики, удень із спортмайданчика долинає гамір юних футболістів.

— До війни наша сім’я жила не в Мельниках, а на хуторі Буда, —розповідає 71-літня жінка, показуючи у бік лісу. — Батька, Тимофія Семеновича Шведа, забрали на війну, коли мені не було й року. Мати згодом розказувала, що він попрощався й пішов, але незабаром повернувся, бо забув кухлика, щоб воду було з чого пити. Підняв мене над головою й мовив гірко: «Це я її востаннє бачу...» Так і сталося, — зітхає Килина Тимофіївна. — Загинув батько, а мати, Степанида Семенівна, лишилися в окупації з трьома дітьми. Я — найменша, Ліді — вісім, а Галі — чотири роки. Допомагати неньці не було кому, вона давно осиротіла. Її мати померла молодою, а голод тридцять третього забрав і батька — мого діда.

...Найстрашніше для жителів лісового хутора почалося, коли проти партизанів німці кинули есесівські загони. Один з них з’явився на Буді 18 червня 1943 року. Карателі розстріляли 89 жінок, стариків, дітей. Інших завантажили на машини і повезли на залізницю.

— Серед уцілілих хуторян були мати, я і моя середульша сестра Галя, — веде далі моя співрозмовниця. — А дев’ятьох душ з нашої родини вбили. Нелюди не пожаліли ні старого, ні малого. Розстріляли мою старшу сестричку Ліду, тітку Олену, бабу Ганну (материну свекруху), її малолітню дочку Марійку... Усі вони тепер разом сплять вічним сном у братській могилі Буди.

Невільників привезли у містечко поблизу міста Мюнзе. Жінок погнали на річку, де сплавлявся ліс. Там вони, по пояс у воді, баграми виловлювали колоди, виносили на берег і розпилювали на дошки. Деревообробна фабрика працювала день і ніч. Дітей закрили у бараці. За ними наглядала есесівка Ерна.

— За найменший непослух жорстока Ерна з розмаху била нас нагайкою, — пригадує Килина Тимофіївна. — Мою сестру Галю будила щоранку о п’ятій годині і змушувала знімати з її волосся бігуді. Коли шестирічна Галя не так старанно, як треба Ерні, розчісувала руді кучері — наглядачка шмагала дитину по спині, по ногах, по чому попаде.

Минув рік у неволі. У приниженнях, страхові, стражданнях. Степанида спала з дітьми на дерев’яних ящиках. Підлога була застелена соломою, де кишіли черв’яки. Готувати їжу треба було тут-таки, в бараку, в котелку. Степанида варила дітям кашу, сама недоїдала, аби лиш врятувати від голоду доньок.

— Якось, у сорок четвертому, мати прала надворі наше шмаття й почула канонаду, — продовжує Килина Зінченко. — Вона перехрестилася і мовила до сусідок по бараку: «Дасть Бог, нас визволять і дома будемо...» Тут одна із жінок побігла в гестапо. Гірко стало матері на душі. Адже гріх на душу взяла односельчанка... Скоро гестапівці були вже в бараці. Один намотав материну косу на руку й так рвонув до себе, що кров’ю залило їй обличчя. Ми з Галею закричали й Ерна вгамувала нас нагайкою.

Матері присудили вісім місяців концтабору і ще вісім — штрафного табору. Донощиця забрала наші з Галею продуктові картки і ми залишилися наодинці з голодом.

Степанида потрапила у концтабір, в’язні якого добували у кар’єрі граніт. Нелюдська каторжна праця, побої наглядачів — це було ніщо порівняно з материнським горем, з небезпекою, що нависла над її дітьми. Вона знала, що без неї вони загинуть. Тому готова була пройти крізь найжорстокіші тортури, щоб лиш урятувати своїх дітей.

— Мати так плакала за нами, так просила всіх, кого бачила у концтаборі, допомогти, що сам Бог послав їй і нам порятунок, — Килина Тимофіївна показує фотознімок своєї неньки, невисокої, тендітної жінки. — Один в’язень, поляк, почав добиватися у начальства помилування для матері двох дітей. І, мабуть, через те, що самі німці відчували скорий кінець війни, матір з концтабору відпустили. Навіть без документів і конвою.

Ушановувати треба живих

Жінка йшла на фабрику без упину цілий день і цілу ніч. До крові розбила ноги. Падала, вставала і знову йшла. Коли переступила поріг барака — світало. Кинулася до дітей. Вони лежали, немов мерці. Галя, почувши материн плач, ще змогла підняти голову, а Келя — навіть не розплющила очей.

— На роботу матір вже не гнали — дозволили доглядати за нами, — витирає краєчком хустини очі Килина Тимофіївна. — Десь зникла Ерна. Відчувалося, що закінчується війна. Коли ми з Галею стали на ноги, нас визволили. Було це у червні. Досі не можу пояснити собі того збігу: 18 червня 1943 року нас вивезли у Німеччину, а рівно через два роки, день у день, саме 18 червня 1945 року, ми повернулися додому...

— А що сталося з донощицею-односельчанкою? Як склалася її доля?

— Вона на колінах благала матір простити її, — відповідає Килина Зінченко. — Адже знала, що за донос сидітиме в  тюрмі. Мати сказала: «Не проси мене, не ридай. Хай Бог нас розсудить». Так і сталося. Та жінка довго, зі страшними муками, помирала. Мати ще й пожаліла, носила їй молоко. Сама ж ненька тихо відійшла на той світ на вісімдесят другому році життя. На великий літній празник, як свята...

Ще раз передивляємося старі чорно-білі фотокартки. На них — школярка Келя, сама і з подругами.

— До школи бігала боса, — посміхається своїй юності сивочола жінка. — Холодно, ноги червоні, як буряки. Де мати-вдова візьме мені взувачку?! Після школи поїхала на будову до Києва. Та не до душі була мені ця робота. Пішла на ферму й двадцять років доїла корів. Потім шістнадцять технічкою у школі трудилася. Разом з чоловіком (на жаль, він уже покійний) виховали двох дітей, сина та дочку. Коли я була школяркою, не хотіла вчити німецької мови, а дочка Наталка навіть обрала її собі за фах у педінституті. Якось до нас на Чигиринщину, — пригадує недавній випадок, — приїхали студенти з Німеччини. Захотіли зустрітися з колишніми остарбайтерами. Прийшли й до моєї хати. Я їм розповіла про німецьку каторгу, про свою матір. Вони уважно слухали, записали мої гіркі спогади і... попросили вибачення за своїх дідів, за свою націю.

Дивно все те було чути Килині Тимофіївні від чужинців. Адже за все її та материне тяжке життя ніхто й ніколи не пожалів, не розрадив хоча б словом, солдатську вдову та її дітей. Ніхто не запитав, як їм живеться, чим допомогти. Зате тепер, чула про це по радіо й Килина Зінченко, поставили у столиці пам’ятник українській солдатці.

«Воно ніби й добре, — каже дочка загиблого фронтовика, — але краще було б вшановувати, коли ті згорьовані, вироблені солдатки були живі...»

Справедливіше, додам від себе, згадати зараз про сотні тисяч українських дітей війни, у яких роки лихоліття вкрали дитинство. Краще зараз обігріти турботою і добрим словом, ніж потім, після відходу у вічність, ставити пам’ятники...

Черкаська область.

ФАКТ

За 1941—1944 роки загальна кількість остарбайтерів у фашистській Німеччині становила 2,8 мільйона осіб, у тому числі 2,2 мільйона українців.

В 1994 року уряд Німеччини виділив значні матеріальні кошти для компенсації колишнім остарбайтерам. Суми виплат українцям при цьому були вп’ятеро менші, ніж, наприклад, полякам. 2006-го виплати були припинені.

Килина Зінченко біля своєї хати.

Степанида Швед з односельцями-фронтовиками після повернення з німецької каторги.

Фото автора та з родинного альбому Зінченків.