Колишній сільський хлопець, якого буревії війни закинули за океан, став українським патріотом, літописцем свого покоління
Серед жителів Смілянського району, що цікавляться минулим свого краю, ходить по руках книжка «Спогади. Носачівська трагедія». Написав її уродженець села Носачева, який віддавна живе в США, Тихін Липовий. В Америці до нього приклеїлося ім’я Томас. Під цим ім’ям він і видав цьогоріч у Черкасах «Спогади...» накладом лише 300 примірників. Книгу присвячено 740 землякам, які померли голодною смертю 1933 року.
На початку спогадів Томас Липовий пише:
«Не знаю, з чого починати: по-перше, я не мовник, не літератор, не маю жодного досвіду, як писати... Шістдесят років відірваний від свого кореня, походження; мова в мене дуже слабка, тобто кухонна. Але все-таки спробую описати своє походження від того часу, що я пам’ятаю.
Народився я в 1921 році у батька Левка Липового та матері Параски з Журавлів у селі Носачів. У мого батька було п’ятеро дітей: Настя — 1908 р. н., Агафія — 1912 р. н., Степан, потім Яша, чиїх дати народження я не знаю, потім у 1921 р. появився на світ Божий я — Тихон. Мама Параска, два брати Степан і Яша померли від тифу, який страшно косив по Першій світовій війні у всій Україні. Всі троє померли на руках у батька».
Отак розважливо й детально автор на понад 200 сторінках книги виклав складну історію свого покоління — і свою. Зі «Спогадів» ми дізнаємося, як жили наші предки після страшного зламу 1917 року, про їхні прагнення, про трагедію голодомору на Смілянщині. Ми ідемо разом з автором фронтовими дорогами, переживаємо з ним полон і неймовірні пригоди після втечі з нього. Потрапляємо до Німеччини воєнної і післявоєнної, бачимо трагедію українців, які не хотіли повертатися до сталінського «раю», і трагедію тих, хто повернувся.
Автору зараз понад 90 літ, та він зберіг тверезий розум і критичний погляд на світ. А найголовніше — зберіг відкрите українське серце, доброзичливість і чуйність. Тому на свою пенсію допомагав українським артистам, котрі приїздили до Америки, допомагає, чим може, рідному селу зараз і навіть дав посильний внесок на будівництво українського автокефального православного храму в Смілі. Книгу читаєш на одному диханні, бо вона щира. Тож дарма автор нарікав, що не вміє писати. Ось перші рядки його книги: «Дивись, синку, якщо візьмеш землю в долоні й вона клеїться в долоні, то означає, що це — добра земля. А якщо земля в долоні розсипається, то означає, що це — пісна земля, яка потребує удобрення».
Тепер від тієї землі утікають...
Тихін Липовий народився тоді, коли за землю віддавали життя. Та з його розповіді ми бачимо, як поступово люди почали її цуратися, бо вона їх убивала. Згодом тих, хто не помер в голодовку, почали вивозити до Сибіру. А Липовий опинився за кордоном. Його становлення як вільної, мислячої людини відбувалося в Німеччині, Бельгії, Америці. Він особисто знав таких світочів України, як Іван Багряний, Леонід Полтава, Іван Кедрин, Василь Барка, Микола Шлемкевич, Микола Руденко, митрополит Мстислав. Він був знайомий з петлюрівськими отаманами, що вирвалися на Захід. Відвідував у лікарні українського генерала-дисидента Петра Григоренка. У розмовах з ними колишній сільський хлопець набирався історичних знань, національної гідності, любові до України.
Під впливом політемігрантів Липовий пішов працювати у друкарню. Спочатку в Німеччині друкував газету «Українські вісті», а згодом в Америці трудився у друкарні «Прометей». Досі пам’ятає, як набирав вірш Руденка «Мати» й не міг стримати сліз... Мимоволі згадував своїх радянських командирів, котрі під Уманню ґвалтували дівчат, а якась старенька плакала і кричала: «Який чорт знає, хто з вас визволителі?». Згадував німця, у котрого працював на лісопилці після втечі з полону, а той ледь не відправив його в Дахау. Як прийшли американці, хотів його вбити. Та коли перед ним впала на коліна мати того німця, збагнув, що може стати таким самим нелюдом, як її син. Віддав їй продуктову карточку — й пішов геть.
Липового тримала і тримає на землі любов — до людей, до рідної землі, до Господа Бога. Але його гнітить і болить, що України в Україні стає дедалі менше.
— Тепер я думаю, що Українська держава — це перше, а герої — друге, — сказав він мені, коли ми з ним зустрілися декілька років тому у Смілі. — Втім, тепер немає ні героїв, ні держави. Треба було утверджувати не героїв, а Державу.
Я з ним тоді не погодився, а віднедавна замислився...
Олександр ВІВЧАРИК, краєзнавець.
Черкаська область.
Фото автора.
