У видавничому центрі «Просвіта» вийшла книжка Гриця Гайового «Проща» (девіз — «До 75-річчя Великого терору»). Автор — журналіст, письменник, 2007 року був учасником поїздки до Сандармоху та Соловків, де колись загинуло багато наших співвітчизників. У першій частині книги Г. Гайовий, власне, й описує цю подорож. 

До експедиції входили історики, письменники, журналісти і навіть православний священик, який в дорозі благословляв українських пілігримів на всякі добрі справи при кожній нагоді, про що із незлобливою усмішкою пише Гриць Гайовий, відомий своїм критичним ставленням до християнського віровчення. Але далека дорога і ваговита мета поїздки, звісно, згладжують суперечності між людьми. 

Та Гайовий не був би сам собою без критичного погляду на світ. Ось наш автобус перетинає білоруський кордон. Тамтешні прикордонники пропонують заповнити анкети російською або англійською мовами, і Гайовому так і хочеться в них запитати: «А чому не білоруською?» Але він дипломатично змовчав, щоб не виникло затримки в дорозі.

У Карелії наших прочан тепло зустріли представники українського діаспорного земляцтва. На землі «Калевали» нині мешкає більше 20 тисяч вихідців із України.

Далі — урочище Сандармох, місце поховань жертв репресій 1937 року. 1111 в’язнів привезли сюди з Соловків і знищили до 20-ї річниці «Великого Жовтня» за постановою Політбюро ЦК ВКП(б). Тоді загинув цвіт українського народу — письменники, вчені, священики, інженери, хлібороби. Перелік їхніх імен — 58 сторінок щільного тексту!

Біля кам’яного Козацького хреста із викарбуваними на граніті словами «Убієнним синам України» відбулися поминальні урочистості, де виступили поет Дмитро Павличко, Наталія Осьмак, дочка вбитого більшовиками голови Української головної визвольної ради (УГВР) Кирила Осьмака, голова українського земляцтва «Калина» в Карелії Лариса Скрипникова, учениця київського медичного ліцею Марійка Лапшина, яка прочитала проникливого вірша, присвяченого своєму прадідові, загиблому тут у концтаборі.

Останній етап мандрівки — Соловецький архіпелаг, де в неволі помер Калнишевський, останній кошовий отаман Запорозької Січі після її зруйнування царським військом.

Наш автор, стоячи біля надгробної плити старого запорожця, розмірковує: «Чи не забагато честі ми віддаємо Калнишевському?» Ця думка здається єретичною, але справді: кошовий не прославився ні ратними подвигами в ім’я України, ні державною мудрістю, ні героїзмом при ворожому нападі на Січ. А за його християнською смиренністю проглядається «легкодушна зрада і своєї ідеї, і своїх товаришів, і, зрештою, своєї землі... Краще б уже він поліг смертю хоробрих у нерівному герці, а не ганебно карався після так дешево проданої волі, ще двадцять сім років спокутуючи на чужині справжню провину перед своїм народом та подаючи негативний приклад ошуканим співвітчизникам» (стор. 37).

Так, Гриць Гайовий, з юних літ політв’язень, відомий непримиренністю до політичної брехні, до подвійної моралі сучасних правителів, звісно, має право на категоричні судження щодо героїв далекого минулого. Звісно, ці судження часом дискусійні. Але сама тема «прощі і тризни» на могилах убитих навертає усіх нас до глибшого порозуміння, на принципах високої людської моралі і вірності інтересам Вітчизни. Вся книжка Г. Гайового якраз до цього закликає.

Василь МАРСЮК, поет, публіцист.