57-річний режисер Олександр Ігнатуша зняв на студії імені Довженка художній фільм «Мамо, я льотчика люблю!» Це мелодрама з життя сучасних київських акторів. У головних ролях Ольга Сумська та Сергій Калантай. Для Ігнатуші це — перша кінострічка після двадцятилітньої перерви. Прем’єра нещодавно відбулася в столичному Будинку кіно.
— Олександре Федоровичу, ви починали як дуже успішний актор — і покинули кар’єру заради професії кінорежисера, де є речі, за які важко відповідати, бо вони від тебе не залежать...
— Усе навпаки. Акторська професія залежна. Це як на базарі, ти лежиш фруктом чи овочем якимось і чекаєш, поки тебе куплять. А режисура в цьому сенсі — більш чоловіча робота. Це принаймні хоч якась боротьба, а не овочеве існування.
Отже, я закінчив Вищі режисерські курси в Москві (майстерня Рязанова, 1984). Зняв «Святого птаха» з Наталкою Сумською й Бенюком. Потім — «Ордань». Устиг зняти 1992 року повнометражний фільм «Цвітіння кульбаби», і кіно на всіх фронтах рухнуло, почалися страшні дев’яності, прокат розграбували й розтягли, олігархи його купили і почали показувати американське кіно, а потім російське, коли воно оклигало. Зараз прокату українського, як такого на мій погляд, не існує, окрім Богдана Батруха та його мережі «Кінопалац». Тож мій перший фільм «Цвітіння кульбаби», по суті, ніхто не бачив.
— Потім ви якийсь час провели в Америці. Що це було?
— 1993 року я разом з оператором Сулимою зняв документальний фільм про УАПЦ — «Прийдіте, поклонімося!» й поїхав продавати його в США. Патріарх Мстислав був нашим прихильником. Але коли я приїхав, патріарха вже не стало, а інші все зробили для того, щоб ця дистрибуція не відбулася, і я змушений був топтатися в Америці два з половиною роки — мимоволі вивчав життя та культуру, зокрема, бродвейський мюзикл. Досі не втрачаю надії поставити або зняти мюзикл. Написав лібрето, ідея ще не здохла, хоча це дуже дорогий і навряд чи можливий у нас жанр.
— Якщо згадати «Ордань», то ви нібито починали як режисер поетичного кіно, а тут раптом — мелодрама. Це дещо несподівано. Звідки що взялося?
— Багато в роботі над цим фільмом було компромісом, і це якоюсь мірою виправдовує те, що і як я робив. Доля сценарію складна, його перекидали від одного режисера до іншого, здається, було чи не п’ять претендентів, та й потім, коли вже я працював, дехто претендував на те, щоб це кіно знімати. Це зрозуміло: раптом серед кіношного безробіття з’явилася якась робота!.. А щодо поетичного кіно — то насправді я починав не з нього, а з комедій, адже вчився в комедійній майстерні, й перші роботи таки були комедійні й досить вдалі, вони навіть одержували якісь призи. А «Ордань» виникла так: ось на тобі гроші і зроби, що зможеш, на 30 хвилин. Я запитав себе, що хочу, і знайшов «Поему пісень» Ірини Жиленко й зняв фільм за прекрасною поезією майже без слів. Завдання важке, але благородне і виправдане з точки зору пошуку себе. Справді, це данина поетичному кінематографу. В «Ордані» знімалася Ольга Сумська, це одна з перших її ролей.
— Запитання про «надійну і ненадійну» професію у мене виникло, коли я побачив вас у цьому фільмі в акторському епізоді. Й подумав: отут він відповідає за себе! Але не відповідає за все інше: ні за кошторис, ні за якість копії, ні за те, що в нашому кінематографі досі не склалася нормальна розмовна мова й персонажі розмовляють так правильно, ніби вони всі з інституту Жулинського...
— Абсолютно не згоден! А як вони повинні говорити — суржиком чи двома мовами? Що значить — «розмовна мова»? Чому герої фільму не можуть розмовляти літературною мовою? Мені в цьому фільмі було потрібне все ідеальне. Зрештою, кіно — це щось підняте над грішною землею, недарма його називають фабрикою мрій. Так, у Києві не поголовно розмовляють українською, але я хочу, щоб так було, хоча б у кіно. Я про це мрію. Це ж не документальний фільм, а фабрика мрій, і це стосується не тільки мови. Наприклад, дія відбувається частково на студії імені Довженка, де (в моєму фільмі) вирує життя, знімається кіно, хоча насправді там пустка. Або візьміть Київ — у фільмі це цілком європейське місто, що сяє вогнями, цілком гламурне, і навколо музика, як у Парижі, хоча насправді воно не зовсім так. Отже, вигадувати і домислювати — це наше право, головне — щоб усе придумане було внутрішньо виправданим.
— Які були фінансові умови виробництва фільму?
— Виділено 6 мільйонів гривень, це добре, але реально, з різних причин, витрачено лише половину. Бо фільм запущений раніше, на нас списано якісь гроші, витрачені іншими режисерами. Я навіть в експедицію в Карпати не міг поїхати з двома акторами. А тим часом зекономлено і віддано назад державі 900 тисяч. Може, це з кращих міркувань економилося — скажімо, для того, щоб зробити телеваріант або російський дубляж. Справді, це було б добре — можна продати фільм в Росію, де ринок набагато більший. Але у фільму, за великим рахунком, немає власника, який би про це подбав.
— Які заробітки у людей, що знімають кіно на держзамовлення?
— Як постановник я за місяць отримував менше, ніж як актор за один день зйомок — щоправда, в іншій картині, не в цій.
— Окрім прем’єри в Будинку кіно, фільм ще десь показували?
— У рамках кінофестивалю «Молодість». Там була жахлива копія, на диску, технічно не вивірена, з поганим звуком, обрізаним екраном. Перед тим Богдан Батрух хотів зробити 30 копій на плівці. Але побачив ту страшну копію — і забрав свої слова назад. Потім, у Будинку кіно, вже була нормальна якість. Ще одна прем’єра відбулась у Підволочиську на Тернопільщині, там була маса народу й приймали дуже добре.
— А які перспективи прокату?
— Чесно кажучи, навіть голову в цей бік повертати не хочу. Тепер, як у нас робиться, я ще мушу думати, як це продавати? Їздити по презентаціях і відпрацьовувати вкладені гроші? Розказувати, який гарний мій фільм? Перепрошую, у мене є інші справи. Мене не цікавить прокат. Мавр зробив своє діло — мавр пішов робити інше діло.
Записав Віталій Жежера.
Олександр Ігнатуша й Ольга Сумська.
