Політбюро ЦК ВКП(б) 2 липня 1937 року затвердило директиву «Про антирадянські елементи». На виконання директиви до 30 липня нарком внутрішніх справ СРСР М. Єжов розробив план знищення або ув’язнення майже 250 тисяч душ. Політбюро одразу затвердило цей план (офіційно — «Оперативний наказ НКВС СРСР №00447 «Про операцію з репресування колишніх куркулів, карних злочинців та інших антирадянських елементів». Репресовані ділилися на категорії: перша — розстріл (59.200 осіб), друга — тюрма або табір (174.500 осіб). Це були орієнтовні цифри, реально кількість жертв — значно більша. А сама операція, запланована на чотири місяці, тривала більше року.

 

Спочатку — вирок, потім — суд

На засіданні Політбюро 2 липня 1937 року вимагалося протягом п’яти днів надати в ЦК дані щодо кількості тих, хто підлягає розстрілу. Тобто спочатку визначалася кількість смертників, і лише потім — «суд». Щоб ніхто не сховався, «операция по изъятию активных кулаков и социально опасных уголовников, могущих быть отнесенными к 1-й категории, проводится одновременно по всей Украине. В целях предупреждения возможных попыток к уходу за границу погранотрядам за пять дней до операции перейти на усиленную охрану границы».

Шифротелеграма прокурора СРСР Вишинського прокурорам республік від 7. VІІІ. 1937: «Соблюдение процессуальных норм и предварительные санкции на арест не требуются».

Судили приречених так звані Трійки. Їх створювали на рівні країв, республік та областей. До кожної Трійки входив хтось із партійних секретарів, начальник УНКВС та прокурор відповідної адміністративно-територіальної одиниці. Склад Трійок затверджувався на Політбюро. Засідали вони за зачиненими дверима. Коротко зачитувалася «справа», в якій підсудний уже був зарахований до першої чи другої категорії, й виносився вирок. 

Судді жодного разу не бачили й не заслуховували обвинуваченого. Оскарження не передбачалося. Це був конвеєр: за робочий день виносили іноді по кілька сотень вироків.

 За наказом №00447 час і місце розстрілу трималося в таємниці. А в 1939 році спеціальним наказом обумовлено: родичам відповідати, що такий-то засуджений на 10 років без права листування. А після 1945 року повідомляли — «помер в ув’язненні» (від запалення легенів тощо). Тільки при реабілітації 1989 року відкрилися справжні причини й дати смерті.

Хто жертви

У преамбулі до наказу №00447 сказано, що акція спрямована на остаточне вирішення проблеми внутрішніх ворогів: «безжально розгромити всю банду антирадянських елементів, раз і назавжди покінчити з їх підлою підривною роботою проти основ радянської держави». Хто такі антирадянські елементи? Куркулі, священики, колишні білі або УНРівські офіцери, старі царські чиновники, інженери, вчителі. 

Родичі ворогів — теж вороги, мовою чекістів: «жены и социально-опасные дети изменников родины».

 Арешту підлягали «достаточно взрослые дети изменников». Окремої статистики на них нема — мабуть, усі вони вважались «достаточно взрослыми». А щодо «жен изменников родины» — їх по Україні на початок 1938 року налічувалося серед засуджених 7161.

Довідка статистичного відділу УДБ НКВС УРСР 4. І.1938 свідчить: усього заарештовано по Україні з червня 1937 року 177 350 осіб. «Национальный состав осужденных облтройками: Украинцев 6 2836, Русских 6 882, Евреев 662, Немцев 3 861, Поляков 1674, Греков 304, Болгар 381, Прочих 2 274. На 4 248 осужденных сведения по нацсоставу еще не получены».

«Необходима равномерность»

Україна тоді мала сім областей (Вінницька, Донецька, Дніпропетровська, Київська, Одеська, Харківська й Чернігівська) плюс Молдавська АРСР. Восени 1937 року додалися новоутворені області: Полтавська, Житомирська, Миколаївська, Кам’янець-Подільська. А влітку 1938 року Донецьку область розділено на Сталінську та Ворошиловградську. Кожна нова область отримувала окремі ліміти.

За наказом 00447 по Україні під розстріл мусило піти 8 тисяч душ. Зокрема, по Харківщині 2000, Дніпропетровщині 2500. Через місяць після початку операції 8-тисячний ліміт було вичерпано. Нарком внутрішніх справ УРСР Леплевський попросив у Єжова нового ліміту ще на 4200 душ і збільшення 2-ї категорії з 20 тисяч до 36 тисяч душ. Дозвіл отримано, і не востаннє. У середині вересня ліміт на розстріл отримано на 4200 душ, наприкінці вересня ще на 4500, а наприкінці жовтня Москва дала Києву дозвіл на розстріл ще 5950 осіб. У листопаді — ще на 4000, 1 грудня — на 2000, а 11 грудня — знову на 6 тисяч. До кінця грудня 1937 року Україна отримала новий «розстрільний» ліміт на 2500 душ, а за другою на 2600 (Леплевський просив 10 тисяч, але їх не було куди саджати, і в Москві цифру урізали). Всього за п’ять місяців операції ліміт для України за 1-ю категорією було збільшено з 8 тисяч до 32.715 — учетверо. А за другою з 2800 до 50407 — у 2, 5 разу.

Леплевський рекомендував начальникам облуправлінь НКВС УРСР: «В процессе работы Тройки необходима равномерность в приговорах ВМН, так как существует угроза, что за счет нанесения удара по одному району выпадет другой район».

Спершу заарештовувати й засуджувати вимагалося «контингенти», включені до першої категорії (розстріл) — побоювались перевантаження в’язниць, і без того переповнених. Єжову на нараді в Києві на початку 1938 року чекісти поскаржились, що тюрма в Чернігові переповнена людьми похилого віку — це гальмує роботу: нема куди саджати нових заарештованих, на що Єжов порадив вивезти їх до лісу й розстріляти.

У серпні 1937 року Леплевський повідомив Єжову, що в 39 тюрмах України, розрахованих на 24 755 душ, уже сидять 43 тисячі, і просив виділити для України в ГУЛАГу 5 тисяч місць у серпні та 7 тисяч місць у вересні. Ситуація не покращилась і надалі: в січні 1938 року в тюрмах України сиділо майже 95 тисяч душ, учетверо більше від передбаченого.

Леплевський писав начальнику УНКВС у Донецькій області Д. Соколинському 17. Х.1937: «Обращаю Ваше внимание, что до сих пор Вы по Тройке осуждали в лагеря стариков, непригодных для работы. В дальнейшей работе Тройки это необходимо устранить». Подібні листи отримали й чекісти Київської та Кам’янець-Подільської областей.

Мобілізація активістів

Оперативні витрати на всю операцію — 75 млн. крб., з них на транспортування в’язнів залізницею — 25 млн. крб., на будівництво нових таборів —10 млн. (ці табори до 1 жовтня 1937 року повинні були прийняти 35 тисяч душ).

Підрахували: для виконання операції треба до 5 тисяч співробітників. У штаті їх було менше — і до справи залучали випускників шкіл УДБ та міліції, мобілізували перевірених членів партії, що давали підписку про нерозголошення таємниці.

Нарада в НКВС УРСР 28. VІІ.1937: «... ориентировочно для операции будет мобилизовано до 5000 человек актива в среднем на 10 дней с оплатой 7 рублей на человека».

Для новоутворених облуправлінь НКВС не вистачало друкарських машинок. Їх брали з конфіскату. Нарком Леплевський писав 1. Х.1937 начальникові Адмінгоспуправління НКВС України: «срочно учесть и мне доложить количество отобранных при арестах пишущих машинок».

Логіка влади

Заступник наркома внутрішніх справ УРСР М. Степанов телеграфував начальникам облуправлінь НКВС 27. ІХ.1937, що починається підготовка до виборів у верховні органи влади, і «несомненно, оставшиеся невыявленными враги народа активизируют свою работу, попытаются использовать предстоящую выборную кампанию для борьбы с партией и соввластью... Необходимо немедленно принять все необходимые меры для обеспечения предвыборной и выборной кампании». 27. VІІІ.1937 на пленумі Донецького обкому перший секретар Е. Прамнек закликав «выкорчевывать остатки врагов, очистить Донбасс от кулаков, националистов и всякой прочей сволочи,.. чтобы превратить Донбасс в неприступную крепость для наших врагов».

Звинувачення часто звучали ось як: «такий-то готував диверсії на випадок війни».

Від початку операції до 3. І.1938 в Донецькій області засуджено до розстрілу 5430 осіб (з них 2565 — зверх ліміту «с разрешения Зам. Наркома Внутренних Дел СССР»), в Київській — 5300, Одеській — 3650, Дніпропетровській — 3360.

Окремою директивою Єжова регулювався порядок поводження з майном засуджених до розстрілу — щоб не розікрали.

 Проте члени команд, які розстрілювали засуджених (про це свідчать чекістські документи), купували на конфісковані гроші спиртні напої, що вживалися під час та після виконання розстрілів.

 А капітан держбезпеки Микола Вронський, що був начальником Дорожньо-транспортного відділу УНКВС на Південно-Донецькій залізниці, притягався до суду за зловживання службовим становищем — украв патефон у засудженого (судимість згодом знято).

Післямова

У грудні 1937 року передових керівників УНКВС нагороджено орденом Леніна або Червоної Зірки. Багатьох із них невдовзі знищили «свої», коли Берія змінив Єжова й ховав сліди Великого терору. Так розстріляно Єжова, Леплевського (не реабілітовані). Також не реабілітовані: Микола Шаров, начальник УНКВС Київщини, страчений 1938; Давид Соколинський (1937 — начальник УНКВС Донеччини) страчений 1940;  Юхим Кривець  (1937 — начальник УНКВС Дніпропетровщини) страчений 1940.

Інших посмертно виправдали. Прамнек (Прамнієкс) Едуард (1937 — перший секретар Донецького обкому КП(б)У, член Трійки) розстріляний 1938, реабілітований 1956. Марголін Натан (1937 — перший секретар Дніпропетровського обкому, член Трійки) розстріляний 1938, реабілітований 1955. Матвій Герзон, капітан держбезпеки, очолював український республіканський штаб з проведення репресій, розстріляний 1938 року, реабілітований. Косіор Станіслав, у час Терору 1-й секретар ЦК КП(б)У, розстріляний 1939 року (як шпигун), реабілітований 1956.

Декому пощастило. Приміром, начальник Житомирського УНКВС Лаврентій Якушев, любитель масових розстрілів, дожив до 1986 року. Ігор Шумський (під час Терору — начальник Харківського та Запорізького НКВС) згодом служив у системі ГУЛАГ, помер як заслужений пенсіонер 1974 року. Чистов Павло, начальник Донецького УНКВС (1938) засуджений за те, що під час війни здався в полон, амністований. Приходько Микола (1937 — начальник Миколаївського міськвідділу НКВС) помер 1953. Петерс Андріян (1937/38 — начальник УНКВС Полтавщини), після війни — на господарській роботі, помер 1963. Бабич Ісай (1937—38 — заступник начальника УНКВС на Одещині) працював в «органах» до смерті — 1948.

Документи цитуються за книгою «Великий терор в Україні «Куркульська операція» 1937—1938 рр». К., 2010. Упорядники Сергій Кокін і Марк Юнге.

Підготував Віталій ЖЕЖЕРА.