Дідова хата у Веселому Подолі завжди пахла медом. І не дивно, адже її господар завжди був пасічником, та й хату звів за гроші, виторгувані за цю смакоту.
А почалося все 1910 року, коли мій дід Микита Шопша одружився з Євдокією Лук’яненко. Грошей у його батька, а мого прадіда Якова, на весілля для сина не було, зате мав кілька гектарів землі — чудового полтавського чорнозему, щоб подарувати молодятам. Ті не уявляли весілля без щедрого застілля, хороводів і танців. Тож моєму дідові, щоб не втратити авторитет у односельців, довелося продати частину землі з посагу.
Тогочасні традиції такі дії засуджували. Той, хто продавав землю, вважався пропащим чоловіком: як тепер п’яниця чи нероба, разом узяті. На гроші, що залишилися після весілля, купив у тамтешньої поміщиці пасіку з необхідним інструментом та медогонкою.
— Продав землю, купив «мух» (бджіл), — говорили земляки і зневажливо відверталися від молодого чоловіка.
Та незабаром змушені були замовкнути. Медоносів тоді вистачало, бджолосім’ї були міцними — і вже восени дід накачав перші сорок пудів (640 кілограмів) меду. Цей солодкий продукт і тоді був у ціні. За виручені гроші купив дерева на нову хату. Наступного року медозбір був вже вдвічі більшим. Тож незабаром Микита Якович (так вже почали величати його в селі) звів нову простору хату, накрив її бляхою, відкупив і продану землю. На обійсті з’явилася худоба, садок сортових плодових дерев. Життя налагоджувалося.
Аж тут — Перша світова війна, революція. Не обминула вона й Веселого Подолу. Влада в селі мінялася по кілька разів на місяць. І кожен, хто приходив із зброєю, хотів їсти й пити. Продукти брали, часто не залишаючи і розписки.
Одного дня Микита Шопша вирушив з медом у повітовий центр Хорол на ярмарок. Торгівля йшла мляво. А тут ще й чекіст підійшов з гвинтівкою на плечі й питає.
— По чем мед, мужик, продаешь?
— По три мільйони за фунт, — відповідає дід.
— Дорого, контра! Продавай по сто тысяч.
— Та як по сто, я ж за ці гроші і сірника не куплю!
— Продавай, кулак проклятый, а нет —пройдем в ЧК!
Знімає гвинтівку і, наставивши на діда багнета, веде вулицями Хорола. Кінчилося все тим, що дід все ж «погодився» продавати мед по сто тисяч. Знову чекіст конвоює діда на ярмарок. Приходять, а там — ні меду, ні воза, ні коней. І люди мовчать, ніби нічого не знають. Схопив дід свого конвоїра за гімнастерку і давай трясти його. А той: «Извини, мужик, что так вышло».
— Та що «пробач», бісова твоя душа, — онімів від розпуки дід. Та нічого не вдієш, треба повертатися додому. — Що скаже жінка? А скаже вона так: «Дурний ти, Микито, треба було вже той мед задаром тому вояці віддати, то хоча б воза і коней зберіг».
Що ближче до хати, то повільніший крок. Але що зроблено, те зроблено, назад не повернеш. Ось, нарешті, і рідний двір у Веселому Подолі. А що це там? Коні, віз, а на ньому — бідони з медом... Звідкіля?
З’ясувалося: сусід Микити, побачивши, що той потрапив у халепу, припинив ярмаркувати, запряг коней зі свого воза в його і швиденько, як міг, двома підводами вирушив додому.
...Прожив дід Микита (мамин батько)
92 роки і майже до останніх днів життя не полишав своїх «божих комах». І завжди з вдячністю згадував свого односельця, який виручив його у важку хвилину.
Волинська область.
Мал Миколи КАПУСТИ.
