У столичному театрі імені Івана Франка відбулася прем’єра вистави «Хазяїн» за хрестоматійною п’єсою Івана Карпенка-Карого. Постановка Петра Ільченка, художник — Олексій Гавриш, у головній ролі — Петро Панчук.
П’єсу написано понад сто років тому, й вона залишається актуальною, бо тут є спроба відповісти на запитання: чому наш національний буржуа буває здатен купити всю Україну, але стати її Хазяїном — нездатен?
У новій постановці «франківців» Петро Панчук у ролі «народного» мільйонера Терентія Гавриловича Пузиря — дуже живий. Аж настільки, що навіть бездушні предмети — монета, годинник чи конторська книга — у його руках дивовижним чином оживають. У Пузиря могутній темперамент, інколи виникає думка, що він схожий на Тараса Шевченка, і ця напівкрамольна думка з’являється раніше, ніж згадуєш: Панчук таки справді грав на сцені Шевченка. Але річ тут не в портретній схожості, а в неприборканій гайдамацькій пристрасті цього могутнього селюка. Він ходить, широко ставлячи ноги. Він навіть сидить, відставивши одну ногу — так, наче ось-ось збирається стрибнути. І часом таки несподівано стрибає — мов леопард або принаймні здоровий напівдикий котяра. У виставі оця його схожість з котом візуалізована одним цікавим епізодом: Пузир, який дбає, щоб жодної зернини з нового врожаю не вкрали, раптом зривається з місця, кидається кудись у куток, ловить і моментально душить товстого пацюка, що роз’ївся на хазяйських харчах. Уже через те, що він такий живий, Пузир викликає співчуття, і вже через те він — фігура трагічна. Трагічна тим більше, що він і є ота омріяна постать нашого національного буржуа, який загинув, не встигнувши народитися. Його згубила банальна жадоба наживи й нерозуміння того, що багатство — це особливий різновид культури. Отже, він гине, а замість нього на хазяйстві залишаються вирощені ним самим убогі, дрібні й безцеремонні шахраї.
Режисер Петро Ільченко каже: «Для мене це майже біблійна історія про те, що ніякі земні багатства не врятують ані людини, ані її душі. І будь-яке бажання за допомогою грошей заволодіти світом в очах людей і Бога виглядає смішним і недолугим».
Утім, сама постановка не є тим, що можна беззастережно назвати «біблійною історією». От бувають такі багатофігурні живописні полотна, де одна постать прописана дуже ретельно й масштабно, інші ж зображені дрібнішими й не дуже деталізовані, а ще інші являють собою лише досить приблизні контури та силуети. Отак і в цій виставі. В ній є немало яскравих акторських робіт: Ліхтаренко (Володимир Нечепоренко), Феноген (Олег Стальчук, Василь Баша), Куртц (Олександр Печериця), Золотницький (Володимир Коляда), Маюфес (Назар Задніпровський). Але всі ці ролі задумані й виконані у фейлетонному плані. І лише двоє персонажів досягають задекларованого, майже біблійного, рівня драматичних узагальнень. Це Пузир-Панчук і Маюфес у виконанні Олексія Петухова. Маюфес — той самий, хто часто повторює смішну фразу «Ето что-нібудь особенного!» Але для нього ситуація справді особлива й зовсім не смішна. У фіналі цей бідний єврей оплакує не стільки втрату вигідного ґешефту, скільки загибель останніх моральних устоїв того, що в нас називається бізнесом.
Петро Панчук у ролі Терентія Пузиря.
Фото Валерії Ландар (надано театром).
