Сергій Косяк — один із тих, хто сьогодні вивозить з-під обстрілів мешканців «гарячих точок» Донбасу. Досвіду евакуації він, пастор протестантської церкви, набував із літа минулого року. Крім того, організовує волонтерів і привозить продукти та ліки до прифронтових міст і сіл. А ще разом з однодумцями опікується двома центрами для переселенців у Слов’янську та одним — у Краснолиманському районі. Ми зустрілися з Сергієм після його чергової поїздки до Дебальцевого. Говорили насамперед про те, якої допомоги потребують мирні люди на лінії вогню та як війна змінює дорослих і дітей.

У бомбосховищах навчилися самотужки зашивати рани

«Коли я вперше приїхав до Дебальцевого і зайшов до одного великого бомбосховища, мене звідти вигнали. Люди не вірили, що комусь потрібні. До того ж напередодні якийсь «благодійник» привіз мешканцям прострочений майонез. На тобі, небоже... Це ще більше розлютило людей. Вони якісь злі на всіх: і на «ДНР», і на Україну. Не вірили, коли запропонував їм виїхати, запевняв, що влаштуємо на новому місці. Вони не хотіли їхати.

А вдруге вже взяв із собою ліки, свічки, купив на кілька тисяч гривень. І знову поїхав до цього бомбосховища. Почав питати, кому які медикаменти потрібні. Миттю розійшлися заспокійливі, антибіотики. Там поранені були, і мешканці підвалу вже навіть навчилися самотужки зашивати рани. Була медсестра, я привіз їй шовний матеріал. Ось бачите, кажу, на ці ліки з усієї України дають гроші, щоб вам допомогти», — розповідає про деталі «підвального» побуту пастор.

Сергій переконаний: важливо повернути довіру до України з боку людей, які перебувають на лінії вогню чи тимчасово окупованій території. Тим паче що останні рішення органів влади сильно ускладнили життя мешканців таких територій. Йдеться про запровадження пропускної системи і блокування соціальних виплат.

«Пісківське» земляцтво і дебальцівська громада

Власним авто волонтер вивозить із Дебальцевого десять осіб за один раз. Кілька разів потрапляв під обстріли. «Коли їхав до Дебальцевого, сім снарядів лягли, кидало з боку на бік. Швидше за все, «Гради», хвиля була сильна, але без осколків. А в Пісках потрапив під обстріл. Там було коригування чітко на машину. Один пристрілювальний за метрів тридцять від мене розірвався, піднявся стовп вогню, розлетілася черепиця. І стали лягати міни: бах, бах. Зі мною були дівчина-провідник і ще один хлопець, запанікували. Пам’ятаю, колись казали: якщо по тобі стріляють, треба змінити кут огляду. Притиснувся до гаража біля бетонного паркану. І тоді постріли пішли безладні, мене вже не бачили», — пригадує співрозмовник.

Для одного з волонтерів церкви поїздка до Пісків закінчилася трагічно: розірвалася міна, коли хлопець розносив чергову партію продуктів для мешканців села. До цього населеного пункту добровільні помічники їздять не вперше, а деяких мешканців вивезли і влаштували на базі для переселенців. «Є кімнати, де живуть самі «пісківські». Чоловіки, жінки — вони місяцями сиділи у підвалах і просять, щоб їх селили разом», — зазначає Сергій Косяк.

Питаю, як війна і постійні обстріли позначаються на людях. «Однозначно всі перебувають у якомусь ображеному стані. «Ми так живемо, нам так погано, нас усі кинули» — приблизно такі настрої», — уточнює волонтер.

«Підвал — це така собі громада. В кожному підвалі — своя атмосфера. Потрапить «гнилий» лідер — і настрої будуть «гнилі». З’явиться позитивний лідер — усі починають позитивно мислити. У Дебальцевому люди «варяться» в негативі. З підвалу не виходять, телевізор не дивляться, слухають різні вигадки. Але можеш зайти до іншого бомбосховища — і там буде по-іншому.

У Пісках люди загалом більш позитивні. Просто там свого часу наші люди очолили волонтерський рух. Приносили продукти і переконували односельців: мовляв, потрібно потерпіти, адже це — наші військові. І люди терпіли, коли стріляли.

За дітей вирішують батьки

Волонтери, які займаються евакуацією мирних мешканців із зони бойових дій, б’ють на сполох: на небезпечних територіях залишається чимало дітей, до того ж забрати їх без згоди батьків неможливо. Якщо дорослі не зовсім адекватно оцінюють ситуацію і залишаються в місті — без електрики, води, зв’язку, у холодному підвалі, без гарячої їжі, — потерпають і діти. А законних механізмів забрати їх немає.

«Для мене це великий біль — коли дорослі залишають дітей поруч із собою. Навіщо калічити психіку? Це злочин, за який, можливо, доведеться розплачуватися. Коли відвідую бомбосховища, вмовляю віддати дітей. Чимало родин в Україні або за кордоном готові на кілька місяців прийняти маленьких мешканців області. Ми відправляли такі групи до Німеччини, Англії. Розумію, батькові чи матері важко відпустити свого сина або доньку. Але ж любов виявляється не в тому, щоб дитина була поруч із тобою навіть у небезпеці, а в турботі», — не приховує емоцій співрозмовник.

Дві корови як підстава залишитися

«Війна відкриває в людині все гарне і все погане. І злісність, і благородство. Із Дебальцевого вивозив людей, серед них — три бабусі за 80 років. Найстаршій навіть за 90. Самі ходити не можуть. Ледь затягнули їх до машини. Відправляла молодша родичка. Кажу їй: мовляв, ми бабусь привеземо, на базу поселимо. Але все ж потрібно, щоб поруч була людина, доглядала. Давайте ви поїдете з нами, допоможете. А родичка каже: «А в мене дві корови, вони теж, як люди». Ось вам і цінності. Дві корови як вагомий привід залишитися. Дякувати Богу, у бабусь знайшлася онучка в Києві. Ми стареньких занесли у Слов’янську до потяга, а в Києві їх уже зустріли».

«Спробуйте розпочати життя наново, — закликає мешканців Дебальцевого волонтер. — Якщо бої не припиняться, місто перетвориться на руїни, як Піски, де немає жодного уцілілого будинку. У Дебальцевому цілі ще залишились, але в більшості вибиті шибки. І всюди розповідають про смерті. Ось звернулися мешканці одного мікрорайону: не можуть поховати двох сусідів. Цвинтар і дороги обстрілюють. Тіло одного в гаражі лежить, іншого — у квартирі. Кажу: ховайте у дворі, викопайте яму, або до воронки покладіть».

Щодня евакуація мирних мешканців обходиться в десятки тисяч гривень. Лише виїзд чотирьох автобусів із Горлівки коштує 10 тисяч гривень. Гроші на евакуацію і на першочергові потреби переселенців надсилають з усього світу. Нещодавно одна незнайома жінка написала про те, що її 12-річний син вирішив віддати кілька тисяч гривень, які накопичував на планшет. «Син сказав: навіщо мені планшет, коли там діти потерпають», — написала мати. Ще один хлопчик із Америки попросив перерахувати його власні заощадження — 300 доларів.

 

Донецька область.

Власним авто Сергій Косяк вивозить до десяти біженців одночасно.

Фото автора.