Хмельницький завжди пишався тим, що має багато міст-побратимів у різних країнах. Донедавна їх було чотирнадцять. Днями до цього списку додалося ще одне — український Старобільськ. Під час зустрічей різних делегацій усі щиро запевняли, що за період спілкування стали не просто хорошими друзями, а й справжніми побратимами. Тобто всі щиро вірили, що їх об’єднує не лише цікавість один до одного, бажання більше дізнатися про історію та культуру, а щось значно глибше — відчуття загальнолюдської єдності. Але правду кажуть: друг пізнається в біді. Хмельничани мали змогу перевірити, хто є справжнім другом нехай у неоголошеній, але у війні. Справді щирими і вірними виявилися не всі.

Відверто сказати, останнім часом про «побратимські» святкові делегації трохи забули. Це не дивно: місто, як і країна, живе зовсім іншими проблемами, тут не до розваг та веселощів. Але якось на сесії міськради один із найстаріших та найдосвідченіших її депутатів, колишній міський голова Іван Бухал присоромив своїх колег:

— Коли все було добре, то ми браталися й ріднилися. Чому ж тепер, коли багатьом українським містам потрібна допомога і підтримка, ми забули про це? Не можна сказати, що на ці слова відреагували миттєво і кинулись шукати нових партнерів. Але саме життя підказало, як це робити.

Неподалік Старобільська стоять дві військові частини хмельничан. Не дивно, що саме у ці точки частенько навідувались волонтери із дому. Але поступово вони почали возити гуманітарні вантажі не тільки для військових, а й для мирного населення. Спочатку робили це винятково із власної волі. А оскільки чимало громадських доброчинних організацій Хмельниччини доволі тісно співпрацюють з місцевими органами влади, вирішили продовжити цю справу, так би мовити, на офіційному рівні. Тож, аби бути максимально корисними і зібрати найнеобхідніше, у Хмельницькій міськраді вирішили зв’язатись із благодійним фондом «За майбутнє Луганщини».

— Але вже після кількох телефонних контактів з’явилася ідея про те, щоб наше місто не обмежувалось кількома тоннами гуманітарки для мирного населення, а ближче подружилось із Старобільськом, — розповідає секретар Хмельницької міськради, виконувач обов’язків міського голови Костянтин Чернилевський. — І, правду сказати, певну роль тут відіграла особиста симпатія, що виникла під час спілкування як з екс-головою Луганської ОДА Іриною Веригіною, так і з теперішніми керівниками міста і району.

Ось так перша делегація від Хмельницького, зібравши гуманітарний вантаж, вирушила в далеку подорож до прифронтового Старобільська.

Ми не схожі. Але і не різні

Порівнювати західний обласний центр із райцентром на сході просто некоректно з низки обставин. І через те, що за «ваговими» категоріями це зовсім різні міста. І через те, що одне — більш як за тисячу кілометрів від війни, а інше — просто на її порозі. Але, напевно, на цьому й закінчуються головні відмінності. Далі розпочинаються проблеми, які нині доводиться розв’язувати всім великим і маленьким містам та селищам країни. Тільки на сході вони автоматично множаться на «прифронтовий» коефіцієнт.

— Старобільськ не може похвалитися великими промисловими об’єктами, котрі б суттєво наповнювали місцевий бюджет, — продовжив Костянтин Чернилевський. — Був хлібозавод, але й той уже певний час не працює. Багатьох рятує торгівля.

Східняки дотепер пишаються тим, що старобільські купці свого часу славились не тільки на всю округу, а й далеко за її межами. Поговорюють, що дехто з них мав свої магазини навіть у Лондоні. Зрозуміло, що у теперішніх торговців геть не той розмах. Але люди хапаються за будь-яку справу, яка дозволяє виживати їхнім родинам.

Утім, подібні картинки нині можна побачити і в багатьох райцентрах Хмельниччини, де люди так само страждають від безробіття й відсутності повнокровної економіки. А базари, як і на сході, дали роботу десяткам тисяч хмельничан і перетворили місто на один із торгових центрів країни.

Тепер до «рідних» проблем Старобільська додалися ще й ті, що привезли з собою дванадцять тисяч переселенців. Для району, котрий налічує майже сорок тисяч населення, це суттєве навантаження. А якщо зважити, що більшість біженців осіли у райцентрі, чисельність якого раніше не перевищувала вісімнадцяти тисяч, стає зрозумілим, як важко впоратися з такою кількістю людей, котрі потребують роботи, житла, матеріальної допомоги і просто людської підтримки.

Для порівняння варто сказати, що у Хмельницькому нині зареєстровано півтори тисячі переселенців. Кількість їх в області за останні тижні зросла більш як до шести тисяч. За словами заступника голови ОДА Володимира Кальніченка, область готова прийняти ще 822 людини, з яких 550 можуть бути діти. Це означає, що для них підготовлені місця для проживання у різних соціальних закладах. Відповідні служби подбають про те, аби оформити документи на соціальні виплати. Волонтери готові допомогти, чим зможуть. У службах зайнятості пропонуватимуть вакансії... Але всі добре розуміють, що ситого, забезпеченого спокійного життя у власних квартирах і високооплачуваної роботи ніхто запропонувати не може. Виживають нині тисячі родин, незалежно від того, на якій відстані від фронту вони перебувають. А війна забирає життя, не розглядаючи у паспорті місце прописки.

Треба визначитися, з ким дружиш, а з ким — ворогуєш

— Для початку ми мусимо більше спілкуватися, розповідати один одному про себе, намагатись зрозуміти. Дати можливість дітям відвідати наші культурні заходи, відпочити у літніх таборах, — переконані учасники хмельницької делегації, які підписали зі Старобільськом договір про дружбу та співпрацю між містами. Він передбачає обмін делегаціями, творчими колективами, досвідом роботи міських рад та оздоровлення дітей зі Старобільська в дитячих таборах Хмельницького. Хмельничани пропонують усе це від щирого серця і з вірою в те, що з оцих перших паростків згодом виросте міцне і красиве дерево дружби. У щирості цих намірів не доводиться сумніватись. Як і в тому, що після поїздки між подолянами та слобожанцями зав’язалися добрі людські контакти. Приміром, Костянтин Чернилевський відверто захоплювався високим професіоналізмом старобільського міського голови та голови тамтешньої РДА. Навіть переконаний, що багатьом хмельницьким очільникам та керівникам є чому в них повчитися. Та й нашим людям є що показати.

Але надто ідеальною видається вся ця картинка. Насправді багатьом зрозуміло, що до побратимства і дружби в повному сенсі цих слів ще доволі далеко. Не такі вже й однозначні ідеологічні штампи про те, що до цього східняки і західняки погано знали один одного. Знали. Бачили. Спілкувались. І навіть дружили десятиліттями. У багатьох родинах хмельничан розкажуть про те, що в них є близькі і далекі родичі, а чи просто друзі із тих країв. І про те, як почали рватись усякі контакти, зв’язки, страшно сказати, але навіть кревні узи. Кажуть, усе це через ворожу російську пропаганду. Що ж, не будемо відкидати її значення у цих процесах. Та будь-яка пропаганда діє насамперед на розум. А в людей завжди залишається серце, яким вони мають відчути, хто для них близький та рідний.

Адже, з’ясовується, попри будь-яку пропаганду, у Старобільську з гордістю розповідають про те, що аж півтора місяці місто було під владою Повстанської армії Махна. І навіть сам Нестор лікувався у тамтешньому шпиталі три тижні після кульового поранення, яке дістав від червоних під Ізюмом.

І не одне десятиліття тамтешні городяни доглядають за могилами загиблих польських офіцерів і солдатів, про факт розстрілу яких уперто мовчала радянська пропаганда.

Зовсім недавно тут поховали 28 захисників України. Поряд з ними — могили дванадцятьох поки що невідомих солдатів. І вже довіку за їхніми могилами з любов’ю і шаною доглядатимуть старобільці. Й ніяка пропаганда не заважає людям і тепер нести квіти і вінки до місця поховань.

Можна шукати і знаходити десятки схожих та відмінних рис. Можна порівнювати факти нашої історії. Можна підписувати договори про дружбу та співпрацю між містами та регіонами. Але не це, точніше, не тільки це зробить нас по-справжньому близькими. Рідними, незалежно від крові, походження, мови спілкування, людей робить усвідомлення того, де твоя Вітчизна, хто і що їй загрожує, як її боронити і як відбудовувати. Це так просто: визначитися, хто твій друг, а хто ворог, а не прикриватися загальними фразами: «ми за мир» або «наші — всі, і всіх шкода». Зрозуміти, з якого боку снаряд летить у твій двір, а не знизувати плечима: «невідомо, хто стріляє». Подумати, хто і для чого зробив перший крок на шляху війни, а не мучитись абстрактним запитанням «за що нам таке?». І тоді все стане на свої місця. І зрозуміємо, хто твій друг, а хто — ворог.

Хто хоче — мовчить. Хто хоче — допомагає

У війни не буває напівтонів. Вона чітко відмежовує друзів та ворогів. На території Хмельниччини не велися бойові дії, але це не завадило багатьом її друзям усе-таки простягнути руку допомоги та підтримки. Лише за рік в область надійшло майже 225 тонн гуманітарних вантажів. Їх присилали з Німеччини, Польщі, Литви, Чехії, Нідерландів, Швейцарії, Норвегії. Допомагала влада міст-побратимів і просто незнайомі люди. Хто чим міг. Та ось що цікаво: ті, кого традиційно вважали найближчими та найріднішими, вперто мовчали. Із російських Іванова та Твері — жодного слова підтримки, співчуття, розуміння. І жодного не те що пояснення — натяку, чому в одну мить ми втратили звання побратимів й отримали клеймо ворогів.

Звісно, важко дружити з тим, хто перебуває в окопі навпроти тебе і цілиться у твій дім. Але хіба лінії фронту можуть розділити тих, хто по-справжньому близький, вірний і щирий? Хіба політики і можновладці визначають наші почуття? Хіба кожен із нас не може розібратися, з ким йому дружити? Якщо, звісно, хоче мати друга.

Хмельницький.

До Старобільська хмельничани не тільки привезли гуманітарну допомогу, а і щиро простягнули руку дружби.

 

Фото надане прес-службою Хмельницької міської ради.