Те, що розповів у статті «Уклонімося людині» відомий журналіст і письменник Степан Павлович Колесник, могло би стати основою гостросюжетної драми про несправедливо замовчану відчайдушну і жертовну боротьбу добра зі злом серед патріотично налаштованої частини радянської творчої інтелігенції часів хрущовської відлиги.
У червні 1964 року за розумну й чесну статтю про проблеми модного тоді малого зрошення більшовицькі інквізитори розіп’яли молодого журналіста на засіданні Політбюро ЦК КПУ. Грізною постановою автора позбавили не тільки роботи, а й права на журналістську професію. І водночас з нападом розпачу і самотності незвично замовк зазвичай аж гарячий телефон, зануривши домівку у зловісну моторошну тишу.
І раптом пронизливий дзвінок і незнайома, але відома як головний редактор популярного тоді тижневика «Україна» людина, журналіст і письменник Василь Григорович Большак, говорить дружні, щирі, підбадьорливі слова, а, головне — запрошує трохи згодом працювати у редакції журналу! І в суцільному мороці немов знову зійшло сонце...
А далі почалося взагалі щось неймовірне На п’ятий день несподівано зателефонував заступник головного редактора журналу «Вітчизна» Валентин Остапович Речмедін. І невдовзі Степан Павлович був уже у «білокам’яній», у кабінеті рідного брата Валентина Остаповича Леоніда — першого заступника завідуючого відділом пропаганди і агітації ЦК КПРС!.. Воістину діяв якийсь «підпільний обком».
Гуртом у відділі вирішили, що публікація розумна і корисна, і хоч відмінити, чи оскаржити постанову Політбюро було неможливо, але московські товариші пообіцяли поновити Колесника на журналістській ниві і навіть пообіцяли місце в редакції самої «Правди».
Хай пробачать мені ті, хто виключно чорною фарбою криють людей і події нашого недавнього минулого, але, вірогідно, тим же зафарбовано їхні власні душі... Адже серед людей, яким за фактом народження судилося прожити життя радянськими, було чимало з світлими душами праведників. Саме тому до другого народження Степана Колесника доклали зусиль такі постаті, як глибоко шанований серед творчої інтелігенції завідуючий відділом пропаганди та агітації ЦК КПУ Георгій Георгійович Шевель і головний редактор «Літературної України», куди несподівано призначили працювати Колесника, Дмитро Гнатович Цмокаленко і багато не названих тут добрих серцем і чистих сумління шляхетних і мужніх людей. Подумайте тільки, яких людей гуртували у відділі, куди призначили Колесника — легендарні нині постаті — Григір Тютюнник і Сергій Плачинда... Оце склалося тріо! І це тоді, коди в повітрі вже запахло смаженим від інквізиторських вогнищ...
Серце моє наповнюється теплом і любов’ю до цих достеменно справжніх людей, адже всі вони були близькими до мого батька людьми: хто, як наставник та покров; хто, як добрий колега-однодумець; а хто й як щирий і вірний друг! Про одного з таких людей, професора-філолога і літературознавця, який певний час очолював відділ культури ЦК КПУ, Павла Максимовича Федченка я якось по радіо почув захоплюючі відгуки знаменитого генія мініатюри Миколи Сядристого. Той у захваті оповідав, як у самий розпал полювання на відьом у самому серці ЦК Федченко влаштовував навчання свого апарату достеменно правдивій історії України та її культурного надбання. Мовляв, ворога треба знати в обличчя. Зрозуміло, що правда сама знаходила шлях до сердець його підлеглих, як і до сердець численних студентів Павла Максимовича.
Технологія андеґраунду була притаманна і моєму батьку, коли інших шляхів, ніж донести до читачів правду між рядків, не малося. Випадок з Степаном Колесником яскраво ілюструє маловідомий нині спротив злу зсередини творчого середовища української інтелігенції, який охоплював різні щаблі партійної номенклатури і мав на меті мінімізувати руйнівні наслідки маланчуківсько-каптівського більшовицького завзяття.
У ці весняні дні Василеві Григоровичу Большаку виповнилося б 90 років. У своїй пасхальній проповіді Митрополит Київський і Всія України блаженнійший Володимир зазначив, що найвищим сенсом життя є поспішати робити добро! Саме таку ідеологію сповідував мій батько. В часи духовної скрути нехай цей важкий, але шляхетний досвід стане для наших спраглих душ криницею.
