Одеса 100 років тому
У жовтні 1905 року Одеса була схожа на киплячий казан. Усі найбільші заводи міста страйкували, в деякі дні в Одесі проходило до 100 мітингів. Одне слово — революція!
На вулицях стали з’являтися барикади, на будинках майоріли червоні прапори. 15 жовтня до міської Думи ввірвалася юрба й порізала портрети государів. Червоний прапор було піднято над будинком Думи.
Оприлюднений 17 жовтня царем Миколою ІІ маніфест про політичні свободи очікуваного спокою не приніс.
Влада втратила контроль над ситуацією, й Одеса опинилася в полоні вуличної стихії — поліцейські зникли з вулиць. Градоначальник генерал-лейтенант Дмитро Нейдгардт через газети звернувся до одеситів з відозвою: «Установленої законом міліції в Одесі немає. Наполегливо прошу зупинити стрілянину з вікон щоб уникнути потреби руйнувати артилерією будинки, з яких стріляють. До мене звертаються численні жителі із проханнями відновити поліцейську охорону. Це можливо, якщо біля кожного городового поставити 10 громадян, яким він довірить своє життя».
Потім Одесою прокотилася хвиля єврейських погромів. Три дні тривали цілодобові масові грабежі, побиття, розбої, підпали крамниць і будинків, ресторанів і фабрик. На вулицях ґвалтували жінок, знущалися з кожного, хто не осіняв себе хрестом. Вирізали цілі родини, а кримінальні елементи, що примкнули до громил, почали грабувати банки та ювелірні магазини.
Ось у такій атмосфері масового безумства й морального божевілля відомий одеський журналіст Адольф Харитонович Рабинович оголосив про підготовку виходу у світ нової газети. Тридцятитрирічний Рабинович був кумиром Одеси. Його гострі публікації в газетах мали величезну популярність. І хоча частенько він підписував свої матеріали псевдонімами Анчар, Чивонибар, Бідовий, Відчайдушний, одесити чудово знали, що автор — Адольф Рабинович. До речі, один із псевдонімів — Чивонибар (прочитане у зворотному порядку прізвище Рабинович) — пізніше став другою частиною прізвища відомого журналіста.
Із сильним — борися, з багатим — судися!
Ім’я новій газеті придумав він сам — «Одесская жизнь» (на знімку в центрі). Перший номер побачив світ 13 березня 1906 року. «Чому «Одесская жизнь», а не, скажімо, «Жизнь в Одессе»?» — запитали якось в Адольфа Харитоновича студенти Новоросійського університету. «Все просто, — відповів той, — життів в Одесі — безліч, а одеське життя у всіх тільки одне. Ми відрізняємося від інших газет тим, що боремося із сильними й не боїмося судитися з багатими».
Нова газета за кілька місяців стала найпопулярнішою в Одесі. У будинку редакції на Дерибасівській, 21, тел. 18-40, до глибокої ночі юрбилися читачі: одні поспішали з новинами, інші приносили оголошення, а треті чекали свіжого номера. «ОЖ» в 1906 році була єдиною газетою в місті, що виходила по понеділках. Номер коштував 3 копійки, а річна передплата — 4 рублі.
У газеті Рабинович, незважаючи на чини і звання, різав правду-матку. Ось, приміром, яку замітку було опубліковано в №8 газети за 1 травня 1906 року.
«Стрілянина на бульварі»
«Учора, близько 1 години дня в «Лондонському» готелі на Миколаївському бульварі снідав син члена Державної Ради Сухомлинов. На вулиці його чекав екіпаж, на який наскочив автомобіль. Пошкодження екіпажа було дріб’язковим, але іноді дрібниці мають великі наслідки — пан Сухомлинов почав з’ясовувати стосунки з Базилькевичем, який їхав на автомобілі. З’ясування перейшло в бійку і Сухомлинов вихопив револьвер. Пролунало два постріли. Базилькевич був поранений у шию. Приїжджала швидка».
Кажучи мовою нинішньою, «ОЖ» опублікувала замітку про бешкетування мажора, сина високопоставленого чиновника з Петербурга. Газета взяла подію на Миколаївському (сьогодні Приморському) бульварі на контроль і домоглася, щоб мажор став перед судом.
А ось інша замітка, що свідчить про мужність редактора й журналістів «ОЖ», у номері 6 за 1906 рік була виконана в суто одеському стилі: «Із почуттям щирого співчуття прочитали одесити про призначення пана Дидрихса директором театру в Гельсінгфорсі (Фінляндія). Пан Дидрихс в Одесі був помічником поліцмейстера. У театральних справах не брав участі. Він, щоправда, грав, але тільки в карти в Благородному зібранні. Програвав іноді 1000—2000 рублів за вечір. Після цього залишається, щоб днями тільки звільненого помічника поліцмейстера Чебанова призначили директором консерваторії, пана Полтавченка з Михайлівської дільниці — соборним протодияконом, а пана Шишкіна — балетмейстером. Утім, Шишкін ним буде. Якщо його призначать Балтським справником, у нього затанцює весь повіт».
«Одесская жизнь» не «лягала під владу», не підлещувалася перед багатіями, не шукала грошових подачок від нуворишів, захищала читачів. За що вони її й любили: тираж у газети був одним із найвищих в Одесі, а екземпляри в роздріб розкуповувалися стовідсотково.
Долю першого головного редактора Адольфа Рабиновича не вдалося дослідити повністю. Відомо, що він створив і редагував газети «Репортер», «Одесская правда», журнал «Стрелы». Останній виходив 1917 року на 12 сторінках і був своєрідною версією «Одесской жизни». Тільки от критики у «Стрелах» було обмаль: чи то вони затупилися, чи то редактор зрадив свої творчі принципи. Ну а далі — Жовтнева революція, у вирі якої загубився Адольф Харитонович Рабинович, класик, як би сказали сьогодні, одеської журналістики, наставник молодих журналістів. Просто одесит.
Газета — це паперова совість
Недруги і шанувальники «Одесской жизни» відзначали, що вона ніколи не дозволяє собі брехати, придумувати, фантазувати, перекручувати факти. Такий був її редактор Адольф Рабинович. Він казав, що газета — паперова совість часу, а совість повинна завжди бути чиста.
Це він казав на першій лекції курсів газетної техніки з підготовки коректорів, репортерів і кореспондентів. Курси працювали при редакції. По суті, вони стали першими в Російській імперії навчальними майстернями з підготовки журналістських кадрів. І перші професійні журналісти навчалися не в Новоросійському і Петербурзькому університетах, а в редакції газети «Одесская жизнь».
Слава Богу, історія зберегла для нас ім’я засновника журналістської кузні — це редактор-видавець Адольф Харитонович Раби-
но-вич. Збереглися й імена перших дипломованих журналістів Росії, котрі отримали освіту в газеті «Одесская жизнь». Це — Ф. Павлова, Ф. Френкель, В. Ангаров, Г. Шапіро, М. Шварц, П. Скринник, Н. Філлер. Пізніше всі випускники «Одесской жизни» стали відомими російськими журналістами, редакторами та директорами книжково-журнальних видавництв.
У №12 редактор газети Рабинович помістив оголошення: «Союз робітників друкованої справи заборонив у дні встановленого недільного відпочинку працювати у друкарнях у неділю. Через це «Одесская жизнь» не має змоги виходити по понеділках зранку. Час виходу газети доведеться обрати інший».
Газета стала виходити в середу. Дивний збіг — саме в середу виходить і сьогоднішня «Одесская жизнь» — газета четвертого народження
І довше за століття триває «Одесская жизнь»
Гостру, принципову, не схожу на інші газету «Одесская жизнь» в 1906 році за активної участі міської влади та поліцейського начальства закрили: знайшли формальну причину. «ОЖ» відродилася і знову почала виходити в 1909-му. І знову за бунтарський характер її заборонили.
Третє народження «Одесской жизни» сталося 1912 року, 100 літ тому. Редакція розташовувалася на вулиці Полтавської Перемоги (нині Канатна) в будинку №42, друкувалася у друкарні вдови почесного громадянина Е. Карлик.
У першому номері редактор газети Григорій Александр писав, що «ОЖ» виходить щодня, крім понеділка. Газета виходить за програмою великих газет і ставить собі за мету дати за недорогу плату здоровий духовний хліб читачам. Питання внутрішнього і закордонного життя знайдуть в «ОЖ» повне й всебічне висвітлення.
«ОЖ» третього народження в 1912 році стала найпопулярнішою газетою Одеси. Стратегічні напрями своєї діяльності «ОЖ» озаглавила так — газета літературна, політична і комерційна. Редакція змушена була вже в №7 дати об’яву: «Ідучи назустріч потребам широкої трудової маси, ми вирішили, не збільшуючи ціни, збільшити вдвічі розміри газети, тому що переконалися, що прийнятий нами спочатку розмір не вміщає всього життєвого номера». Газета «ОЖ» виходила форматом А-2 на шести сторінках. Ціна номера —
1 копійка, передплата на рік — 4 рублі.
Через рік і ця спроба відродити «ОЖ» завершилася закриттям газети. Цього разу на довгі роки
Годинники історії завжди мають своїх годинникарів
Історичний формуляр газети «Одеське життя», перші рядки в який було вписано в 1906 році, не розчинився в часі. Четверту сторінку у ньому пише сьогоднішня «Одесская жизнь». Звісно, вона не така, як були її пра-
прапрабабці.
Думаю, що, з точки зору історичної правди у вихідних даних газети «Одесская жизнь», варто писати: «Перший номер газети вийшов у світ 13 березня 1906 року. Газету відновлено в 2009 році». Так вчинили свого часу газети «Одесский вестник», «Киевские ведомости», «Киевский теле-граф». Ми забуваємо, що минуле — це майбутнє, з яким ми з різних причин разминулися.
Годинники історії завжди мають своїх годинникарів. Серед них — газети — подих епохи. «Одесская жизнь» у цеху годинникарів історії — не підмайстер, а майстер.
Черговий, 14-й, номер газети «Одесская жизнь» вийшов із такими вихідними даними: «Перший номер газети вийшов у світ 13 березня 1906 року. Газету відновлено в 2007 році». Видавець газети «Одесская жизнь» Геннадій Чабанов подякував «Голосу України» за проведене журналістське дослідження. Газета пишається тим, що перший номер з аналогічною назвою вийшов у світ таки 1906 року.
— Ось так і складаються пазли в картинку, — сказав «Голосу України» Геннадій Чабанов. — Випадків не буває. Усе відбувається так, як має бути. Навіть у тому разі, якщо події і факти випадають із того логічного ряду, який ти сам можеш вибудувати і простежити.
У цьому будинку розташовувалась редакція газети «Одесская жизнь».
Фото Олександра ШЕПЕЛЕВА.
