86-річна Олександра Павлівна Гречко із райцентру Рокитне радіє весні. Бо всю осінь і зиму боролася з інсультом. І тепер, хоча ще повністю не відновила сил, але з допомогою рідних виходить на подвір’я, щоб підставити обличчя ласкавим сонячним променям, про які в роки війни лише мріяла.

...У товарному вагоні ніде було яблуку впасти —- можна було лише сидіти. Хоча й потяг робив короткі зупинки, дверей вагона не відчиняли, і дехто непритомнів від задухи. Таких підтягували до стінок товарняка, і вони жадібно ловили повітря крізь тоненькі шпарини. Запаси прихоплених із дому нехитрих харчів закінчувались. Нестерпно хотілося пити.

— У всіх був гнітючий настрій, бо, насильно вигнані з дому, ми відчували, що на чужині нас нічого доброго не чекає, — згадує 1942-й Олександра Павлівна. — Адже ми вже побачили, як «господарюють» на нашій землі фашисти: в моєму рідному селі Хочино Олевського району Житомирської області вони позабирали в людей худобу, теплий одяг, а в листопаді погнали молодь на каторжні роботи до Німеччини. Мені тоді було лише сімнадцять, як і більшості у вагоні. Тож ми плакали від відчаю і суму за рідною домівкою.

Юна Олександра, яку поїзд ніс у тривожну невизначеність, не знала, що через кілька днів після того, як її та іншу молодь загнали в ешелон на станції Олевськ, у селі Хочино відбувся бій партизанів-ковпаківців із карателями.

— Партизани після кількох годин бою відступили до лісу. А фашисти, зайнявши село, розстріляли всіх, хто не встиг покинути домівки, а хати спалили, — долучається до розмови чоловік Олександри Павлівни Андрій Григорович.

Він у роки війни був командиром молодіжної диверсійної групи партизанського загону імені Дзержинського з’єднання Бегми. Його того самого дня, що й Олександру (вони односельці), теж гнали в колоні в рабство. Тільки він ризикнув і під кулями втік до партизанів.

— Першу зупинку ешелон зробив у Любліні, — продовжує Олександра Павлівна Гречко. — Вагони відчинили, всіх випустили на прогулянку в огороджений колючим дротом двір. Тут мали помити і переодягнути бранців. Але не зробили цього, бо не було достатньо води в лазні, а також світла. Через кілька годин нас знову загнали у вагони й повезли до німецького міста Вольфрен. Тут розмістили в бараках, видали після лазні плаття і тапки-колодки. Присвоїли кожному номер, мені — «28778». Наступного дня ми потрапили на підземну фабрику з виготовлення фотоплівок.

— Працювали від темна до темна — сонця майже не бачили, — згадує Олександра Павлівна, підставляючи обличчя під весняні промені. — У підземних цехах світло випромінювали лише червоні лампи. Я сортувала й пакувала фотоплівки. Робота була неважка, але втомлювали безперервність і стояння на ногах — сісти, щоб відпочити, заборонялось. У таких умовах я разом з іншими бранками працювала більше 900 днів.

Тим часом війна закінчувалась. Місто Вольфрен опинилося під контролем американців. Вони всіх бранців із Союзу передали в зону контролю радянських військ. Багатьох везли на підводах і автомашинах, бо від постійного недоїдання (рабів фашисти годували бруквою та ерзац-хлібом) вони були знесилені. Олександру Павлівну, що була дуже виснаженою і слабкою, лікували медики військової частини і лише через місяць відпустили на Батьківщину.

— Дуже боялась за долю рідних (я з багатодітної сім’ї), — розповідає Олександра Павлівна. — Коли побачила спалене село, наспіх зведені невеличкі хатинки і землянки, захвилювалась. Втішило тільки те, що мої батьки, брати і сестри залишилися живими.

Після війни Олександра Павлівна знайшла свою «половинку» — Андрія Григоровича Гречка, що був у партизанах, заслужив чимало бойових нагород (а в цьому році отримав звання «Почесний ветеран України»). Побралися. Виховали двох синів. Пишаються онукою Оленкою, яка після закінчення вузу живе і працює у Києві. Всі труднощі й радощі подружжя Гречків, яке рідні жартома називають «діамантовим», ділить ось уже шістдесят два роки. Зараз Олександра Павлівна хворіє, то кухню та господарство взяли на себе Андрій Григорович і син Володимир.

— Війна не дала змоги здобути якусь спеціальність, — розповідає Олександра Павлівна. — Тож цю прогалину надолужували вже після війни. Андрій Григорович пішов учитися в Київ у Вищу партійну школу на журналіста, я чекала його в Рокитному, куди ми переїхали, працювала на різних роботах: бухгалтером у районній газеті та друкарні, секретарем у райвідділі міліції. Давала раду двом нашим синам Віктору і Володі. Жили, як усі тоді, — небагато, але були щасливі. Мали спочатку окрему кімнату, пізніше — однокімнатну квартиру, в якій ще й давали притулок нашим численним родичам. Зараз інколи дивуюсь, як ми з дітьми та гостями вміщались на п’ятнадцяти квадратних метрах. Згодом отримали від держави невеличкий будиночок із трьох кімнат, де мешкаємо й зараз...

Подружжю Гречків доля посилала різні випробування. Але пара гідно їх долала. Гортаю сімейний альбом. Тут багато знімків Олександри Павлівни в різні роки.

— Це Андрій Григорович захоплювався фотосправою, коли працював головним редактором районки, — пояснює господиня. — Тепер уже фотографуватись не хочеться — вроду і молодість забрали роки...

— А на діамантове весілля подарували вам щось із діамантів? — запитую жартома, знаючи наперед відповідь.

— Які там діаманти? За які кошти? Та й навіщо вони нам? У Андрія Григоровича ніколи не було навіть простої обручки, мені купили золоту, вже коли діти закінчили школу... Та хіба це головне в житті? Головне — любов, повага і взаєморозуміння у сім’ї. А я будь-які діаманти проміняла б на те, щоб ми ще прожили в парі, скільки Бог відвів років. Бо в наші поважні літа старість краще долати разом.

А своїй  онучці Оленці (красуні й розумниці, їхній помічниці) «діамантова» пара бажає найперше мирної і щасливої долі, мріє погуляти в неї на весіллі та побавити правнуків. Це, кажуть, і тримає їх на білому світі.

 

Рівненська область.

Фото автора та із сімейного архіву Гречків.

«Діамантове» подружжя Олександра Павлівна і Андрій Григорович.

Колишня остарбайтерка Олександра Павлівна Гречко (1947)