П’ята сестра

На городі в Антона Андрушка стояв німецький підрозділ. Дід ходив садком і не приховував невдоволення: сволота, всю землю затолочать.

Солдати приходили до хати і просили то відра, то ще чогось. На городі диміла польова кухня. Після обіду кухар приніс відро німецької зупи, до якої ніхто й не доторкнувся. Дід виніс до хліва і вилив свиням.

Село жило як за Польщі. Здавали контингент — так називали податок, який на селян наклали окупаційні власті. Але цього виявилося замало. З повіту прийшла рознарядка — з кожної родини мають відправити до Німеччини по одному молодому челядникові. Гранатирі — так по вуличному називали Андрушків, бо прадід служив в австрійському війську чи то при «гранатах», чи в гренадерах, довго не радились. Бойова Фрузина несподівано все вирішала сама: ви залишайтеся вдома, а я поїду.

Плакали — прощалися як назавжди. Фрузина найбільше зійшлася з наймолодшою Софією, яка була кравчинею і всіх обшивала. Останню ніч обидві проплакали на ліжку, не зімкнувши очей.

Вранці дід Антон зібрав для дочки дерев’яний чемодан. Поклали пожитки і на підводах повезли остарбайтерів до Самбора, а далі ешелоном зі Львова — до Німеччини.

22-річна Фрузина вперше побачила Львів — дивилася з вікна товарняка на великі будинки і не вірила, що колись побачить рідні краї.

Першого листа з Німеччини читали всім селом. Дівчина працювала на заводі. Було важко, але сільська дитина змалку звикає до праці. Згодом Фрузина писала, що працює у бауера на фермі. Якось корова проковтнула великий буряк і подавилася. Німець бігав навколо і не знав, що робити. Чекав на ветеринара. А дівчина не розгубилась. Засукала рукав, засунула руку в гортань корови і витягнула буряка. З того дня Фрузина стала своєю у родині німецького фермера. Допрацювала до кінця війни. Потрапила під французьку зону окупації й опинилися на території Франції.

А у Вербівці після від’їзду Фрузини почалися нові неприємності. У Німеччину хотіли забрати ще й Софію. Прислали повістку, але старий Гранатир затявся: не відпущу. Молодшу дочку він любив чи не найбільше. На третій день за Софією приїхали жандарми. Повезли до Самбора і кинули в камеру.

Дід поклав на віз кілька сувоїв лляного домотканого полотна, бутель самогону і добрячий шмат сала. Поїхав до Самбора визволяти дочку. Увечері Софія вдома весело щебетала з рідними сестрами. Дід за хабар викупив її в німців.

Пізніше Софія своїм дітям показувала приміщення військового госпіталю в Самборі, де в роки війни була жандармерія. Там вона пережила три нелегкі ночі.

Француженку мадам Фрузину Котік у Львові на залізничному вокзалі зустрічали діти Софії. З підніжки поїзда Прага—Москва зістрибнула чорнява жінка, зовсім не схожа на 70-річну бабцю Фрузьку. Гостю впізнали одразу. Сестри — схожі, як дві краплі води. З Фрузиною побачити Україну приїхав син Роман та внук Ерве.

Через 50 літ Фрузина знову стояла на пероні, з якого в 1942 році її везли до Німеччини. Мовчки їхала незнайомими вулицями, а коли опинилася на Високому замку, вигукнула: «Львів такий гарний, як Париж».

У Вербівці Софія з Фрузиною не могли наговоритися. Діти поїхали з гостями у Карпати, а сестри три дні говорили про пережите. Перша любов молодшої Софії виявилася нещасливою. Коханий загинув у бою з енкаведистами — підірвав себе гранатою. Коли в незалежній Україні перепоховали останки загиблих вояків, жінка не ходила туди. У неї ж своя сім’я, діти, чого ворушити минуле.

Від першої любові залишився найстарший син — Володимир Андрушко. Під час служби в армії вступив до військового училища, але кар’єри не зробив, бо минуле супроводжувало сина повсюди. Софія зі своїм чоловіком Іваном збудували хату біля Гранатирової — одразу через дорогу. Багато років ще брала воду з татової криниці.

Софія має п’ятеро дітей — дві дочки, три сини, десяток внуків. Баба Пелагія померла 1957 року. Перед Різдвом понесла до церкви й похрестила внука, а через кілька днів її не стало.

Софія Андрушко, або як її по вуличному назвали, Зоська Гранатирова, була найкращою кравчинею Вербівки. Всі сільські дівчата бігли до неї шити весільні сукні. У хаті досі є стара німецька швейна машина, яку дід Антон купив за кілька сувоїв лляного полотна перед Другою світовою війною. У колгоспі в 1950-60-х роках платили копійки. З допомогою швейної машини Софія з чоловіком утримували велику сім’ю — сім душ. За шиття теж платили копійки. За сукню — три карбованці, за спідницю — півтора. Тримали ще дві корови, але після указу Хрущова відігнали Лиску до колгоспу.

Четверо сестер та брат все життя прожили у Вербівці. Працювали у колгоспі. Діти вивчились і роз’їхались по світу. Всі Андрушки в школі вчились дуже добре і без блату вступали в інститути та університети.

Сестри пішли по селу провідати велику родину. Зайшли на кладовище біля церкви, де спочивають батьки.

У Фрузини теж п’ятеро дітей — усі хлопці. Все життя присвятила сім’ї та вихованню дітей. На той час обидві сестри були вдовами. Чоловік Фрузини родом з Польщі. Дмитро Котік все життя був шахтарем в Ельзасі.

Знову сестри прощались як назавжди, розуміли, що вже ніколи не побачаться. Ховали сльози від дітей, потім знову згадували безсонними ночами те, що випало пережити.

У Страсбурзі ми домовились зустрітись зі старшим сином Фрузини Котік на площі біля кафедрального собору. Роман — викапана мама. Високий, підтягнутий, йде назустріч і усміхається. Запрошує в гості до старшої дочки, що живе неподалік собору. Анклер — психотерапевт, а молодша Маріон вчиться в університеті на правничому факультеті — вона дуже схожа на українку. Син Ерве живе у Парижі.

Роман запрошує в гості у Форбах, де на кордоні з Німеччиною 60 років живе велика родина Фрузини Андрушко.

Зі Страсбурга до Форбаха — близько 80 кілометрів, як зі Львова до Вербівки. Їдемо дорогами Ельзасу. Колись це був шахтарський край, а нині депресивна зона. Десятки шахт закрили, а неподалік збудували автомобільний завод, що випускає популярні у Франції малолітражки «Смарт».

У Форбаху спиняємось біля двоповерхового будинку. На першому поверсі п’ятикімнатне житло, де Фрузина Котік ростила п’ятеро синів. Знайомимось з Владиком та Жомарі.

Пригощаємось кавою, а мадам Фрузина ні на хвилину не змовкає. Співаємо українських пісень. Розпитує про Україну, про Вербівку. У кімнатах висять вишивки — це її робота. Показує своє невелике господарство.

Наступного дня Роман нас повіз на екскурсію в музей шахти. Це все, що залишилось від великого шахтарського краю. Показав бараки, де колись жили шахтарі — італійці, поляки, росіяни, українці, африканці. У музеї намагалися відтворити атмосферу тих років. Так, ніби справді опускаєшся на 1200 метрів — шум, гам і запах вугілля. І стільки пилюки, що не всі могли витримати зміну. Після виходу на пенсію шахтарі довго не жили.

Роман вибрав іншу професію — після закінчення економічного факультету університету працює у школі. Дружина Мартін викладає біологію.

Їдемо на ночівлю до вчительської сім’ї Котіків. Дім у тихому закутку Форбаха вони збудували з десяток років тому. Ціни на житло невисокі, бо регіон депресивний.

Роман везе нас до своєї французької тещі мадам Мадлен — а та не може нахвалитися зятем, що тільки попросить, все зробить. Наступного дня у Фрузини Котік зібралася вся велика родина. Приїхали сини з невістками та внуками, з якими спілкуємось то німецькою, то англійською.

Ми так і не насмілилися запитати Фрузину Котік: «А як би склалася ваша доля, якщо б залишилися в Україні?»

Фрузина Котік скаржиться, що важко придбати українські книжки.

Священик греко-католицький рідко, але приїжджає у Форбах — громада українська невелика. Проводжає нас до дороги, а потім ще довго махає на прощання рукою.

Весною Фрузина Котік святкувала 90-ліття. Живе спокійним життям французької пенсіонерки. Як усім остарбайтерам, німецький уряд виплатив їй матеріальну допомогу за підневільну працю. Нині бабуся переживає, лиш би діти мали роботу.

Четверо сестер і брат Фрузини поховані на кладовищі у Вербівці. Вони не дожили до 90 літ. П’ята сестра має шанси стати довгожителькою великої родини Андрушків.

Під вікнами у Фрузини Котік ростуть квіти. На клумбі кілька грудок землі, яку галичанка привезла з батьківського городу у Вербівці.

Всі п’ятеро сестер і брат виховали по троє-п’ятеро дітей, серед яких науковці, вчителі, музиканти, економісти, військові. У радянські часи вони повинні були в анкеті писати, що мають тітку за кордоном. Декому з них це заважало в кар’єрі. Адже за часів СРСР було так: маєш родича за кордоном, отож ти — неблагонадійний. Сестри боялися зашкодити дітям, і довго не листувалися, аж до незалежності України.

У чому ж вина десятків Андрушків, що в 1942 році німці загнали тітку Фрузину в товарняк і вивезли до Німеччини? А там вона зустріла своє щастя — польського шахтаря Дмитра Котіка, вийшла заміж і народила п’ятеро синів. До 1960-х років Котіки не приймали французького громадянства, все сподівались повернутись на Батьківщину.

Онук Софії Андрушко Максим у червні очікує на приїзд до Києва свого кузена з Парижа Ерве Котіка. Будуть разом уболівати за збірні України та Франції під час Євро-2012. Поїдуть у Вербівку. Хата та стайня, які збудував прадід Антон Андрушко, досі стоять. Пережили і австрійську, і польську, і радянську влади. Тільки нині на колись багатолюдному дворі пустка — село вимирає.

 

Вербівка Львівської області — Форбах, Франція.