«Чи знаєте ви Костя Солуху?» — запитала я двох депутатів Кам’янець-Подільської міськради. Сподівалась почути ствердну відповідь, бо обоє — медики-посадовці, а Солуха (на знімку) був дуже відомим та шанованим у Кам’янці лікарем. Поєднання в його особі таланту лікаря та громадського діяча давало змогу цьому подолянину ще й працювати для розвитку української справи, за що іншого могли й посадити. Та хто ж посадить свого рятівника?! А Солуха був таким не тільки для бідних, яких найчастіше лікував безкоштовно. Кликали його до хворих і багачі. Ходили легенди про його цілительський талант, про порядність, безкорисливість, цілісність натури, відданість своєму краю.

 

На жаль, сучасні депутати, які себе іменують демократами, патріотами міста, майже нічого не знають про Громадянина з великої букви, відомого подільського демократа Солуху, що ним Кам’янець пишався не одне десятиліття. Як сказав його сучасник, «Рідне Поділля золотими літерами на довічні часи мусить вписати в свої аннали ім’я кращого зі своїх синів».

«Хто, як не я, коли, як не тепер»

Лише марнославці вдень і вночі переймаються, щоб їх таки вписали в історію золотими літерами. Істинні патріоти кожну мить буття кладуть на вівтар Вітчизни, жалкуючи, що життя коротке, а то можна було б значно більше зробити добра своєму народу. Таким удався син бідного сільського священика, уродженець села Коритне Балтського повіту Подільської губернії Кость Солуха. Батьки старалися дати сину вищу освіту. Навчаючись у Києві в гімназії, юнак потрапив до українських народознавчих гуртків, цікавився мистецтвом, співав у хорі Миколи Лисенка. В Університеті святого Володимира здобув медичний фах. Диплом Солухи дозволив йому заслужити звання «народного лікаря», деякий час обіймати посаду головлікаря губернського Кам’янця. Зранку допізна його бачили в різних кінцях міста. Знаний всіма, загальний улюбленець «з ходою юнака і головою апостола», він завжди був готовий прийти на допомогу.

«Дома батька бачили хіба три дні на рік: на Святвечір, на Новий рік і в Світлу Неділю. І це були для нас найщасливіші дні», — згадувала молодша дочка Солухи. За роки праці в Кам’янці-Подільському він здобув надзвичайну популярність. Нікому не визначав суму гонорару за лікування, а з бідних не брав її зовсім. Хворі селяни з’їжджалися з далеких сіл до «мужицького лікаря». Дружина Ганна Георгіївна, бувало, каже: «Ти знову заклав за когось гроші, вони ж тобі не повертають». А він: «Своїм треба допомагати. Хто ж їм допоможе?!» Без гучних слів Солуха виконував обов’язки лікаря та громадянина, його життєве кредо було: «Хто, як не я, коли, як не тепер».

Знала про нього й Прага

Солуха був одним із найпрогресивніших лікарів Поділля. У 1915 році він застосовував пневмоторакс у лікуванні туберкульозу, який тоді називали сухотами. Придбав за власні кошти декілька приладів для пневмотораксу, встановив їх у губернській лікарні, у своєму домі, де вів приватну практику, в шпиталі, де відкрив павільйон для лікування тяжкохворих. Наслідки вражали. До нього їхали навіть із Австрії та Румунії. Дочка Тетяна згадує: «Один професор Празької клініки не повірив, що Кость Солуха вже в 1915 році лікував туберкульоз пневмотораксом. Особисто переконався й написав: «На українському Поділлі є модерний лікар великого масштабу, який має найсміливіше на цей час лікування туберкульозу, а також власний спосіб лікування плямистого тифу, що дає мінімум смертності».

З приходом більшовиків Солусі довелося ходити рубати дрова — це називалось застосуванням примусової праці до «буржуїв». Крім того, йому заборонили виїздити з Кам’янця, навіть до хворих. У 1920 році заарештували — як українського націоналіста. 

Цілі процесії пацієнтів ходили з проханням звільнити лікаря. А Поділлям гуляла епідемія плямистого тифу. Опинившись на волі, Солуха кинувся рятувати хворих. Та не вберіг себе. У кінці січня 1922 року, проживши всього 60 літ, він помер від тифу на своєму посту. Авторитет Солухи був такий, що радянська влада не змогла проігнорувати цю сумну подію. Сім’ї було виділено три мільйони карбованців для поховання.

«От уважающего его кацапа...»

Цьогоріч виповнюється 105 років подільській «Просвіті», а в травні минуло 150 років від дня народження першого та незмінного її голови Костя Солухи. У Кам’янці з цього приводу — анічичирк на офіційному рівні. На відзначення поважних ювілейних дат на Хмельницькому обласному телебаченні анонсовано просвітницькі програми, у вищих навчальних закладах та Хмельницькій міській «Просвіті» тематичні конференції. Але ж Кам’янець! Чому він став таким безпам’ятним?! Чи непотрібні йому патріоти? Досі ніде в місті не увіковічено Костя Солуху — немає ні вулиці, ні скверу, ні закладу, який носив би його ім’я, ні меморіальної дошки. Хіба що портрет у холі Національного університету імені Івана Огієнка. Тут науковці досліджують його діяльність.

З їхніх праць дізнаємося: ще у 1901 році Солуха разом зі священиком-краєзнавцем Сіцінським, іншими однодумцями організував невеличку місцеву українську громаду. Революційні події 1905 року сприяли заснуванню в Кам’янці Українського товариства. Подільський губернатор Ейлер не раз викликав Солуху, кричав: «Вы мне революцию в губернии разводите! Я вас всех разгоню!» А коли виїжджав у Петербург, подарував головному просвітянину бюст Шевченка і фотокартку з написом: «Высокоуважаемому доктору Солухе на добрую память от уважающего его кацапа. А. Эйлер».

Солуха та інші просвітяни покликали до життя в краї понад сто осередків «Просвіти». Вони розповсюджували літературу, пресу, ставили спектаклі, давали концерти. «Просвіта» брала на себе матеріальні витрати на утримання вчителів, купівлю книг. Її бібліотека нараховувала 1500 томів. У 1913 році в Кам’янці-Подільському відкрили Народний дім «Просвіти». 

До слова, уже за роки незалежної України були спроби відродити його, та, на жаль, наштовхнулася громадськість на повне нерозуміння влади — куди тому «кацапу Ейлеру». 

Глуха стіна досі стоїть на дорозі відновлення історичної справедливості щодо «Просвіти» й Костя Солухи. Коли громадськість повела мову про присвоєння імені Солухи центральній бібліотеці, навіть її працівники замахали руками: хай краще буде бібліотека безіменною, Солуху ж... ніхто не знає. А хто, як не вони, мають просвітити громаду, популяризувати діяча, завдяки якому якраз і поставали бібліотеки?! Байдужість породжує невігластво, а невігластво — байдужість. Книг у центральній бібліотеці (й про Солуху також) не бракує. Треба лише, щоб їх читали. Бібліотекарі, депутати, посадовці, громадяни.

Фото з архіву Національного університету імені Івана Огієнка.