Викладання історії — сьогодні тема гострих дискусій. Наприклад, як розповідати про повстання Богдана Хмельницького, щоб не образити ні поляків, ні українців? Чи як розповідати про Івана Мазепу — як про національного героя чи зрадника? А війна 1941—1945 рр. — Вітчизняна чи Друга світова? Всі ці питання і намагаються розв’язати українські історики. Ми вирішили з’ясувати, який досвід у врегулюванні таких проблем мають інші країни.

Британський досвід і наші реалії

Доктор історичних наук Оксфордського університету Олеся Хромейчук, коли прилетіла до Києва на конференцію, в організаційному комітеті якої серед інших були екс-президент Віктор Ющенко та Президент НаУКМА Сергій Квіт, мала змогу порівняти стан української наукової думки у царині історії з тими класичними канонами, до яких звикла сама, навчаючись в одному з найкращих університетів світу.

Конференція зі знаними істориками залишила доволі неоднозначні враження в Олесі: «По-перше, я не розумію звертання «чарівна дівчинко»! Я передусім тут представник науки. У Британії такі речі є абсолютно неприпустимими, а тому мені лишається тільки поспівчувати українським студентам і аспірантам жіночої статі. По-друге, чи не вперше побачила, що запрошені доповідачі не слухають одне одного. І по-третє, практично всі науковці мають консервативні погляди й не зважають на багато значущих аспектів, які можуть вплинути на розуміння тих чи тих історичних подій».

«Історію в Британії викладають так, щоб перш за все заохотити студентів дізнатися більше, робити власні висновки і порівнювати їх з висновками лектора. Групи невеликі й між одногрупниками — здорова конкуренція. Викладачі подають студентам також власний приклад і мотивують екзаменами», — каже Олеся Хромейчук.

Проте в Україні задекларовано не гірші принципи. Так, наше Міністерство освіти і науки, молоді та спорту теж радить творчо підходити до викладання. Зокрема, у цьогорічних фахових інформаційних збірниках №17—18, 19—21 сказано: «...історична освіта спрямована не тільки на те, щоб допомогти учням засвоїти систему наукових знань, а й щоб сформувати у них здатність творчо мислити, аргументовано обстоювати власну думку. Важливими завданнями навчання історії є розвиток в учнів історичного мислення, формування позитивної історичної самоідентифікації, навичок творчої діяльності та вмінь використовувати отриманий досвід на практиці, виховання в молодого покоління особистісних рис громадянина України, загальнолюдських духовних цінностей, демократизму, патріотизму...»

Як бачимо, просто таки британські засади викладання. Які, проте, на думку самих викладачів і шкільних вчителів, не дуже працюють... Та поряд з цим є ще одна наріжна проблема у вчителів: викладання спірних моментів української історії.

Михайло Кірсенко, професор Києво-Могилянської академії, заспокоюючи, розповідає, що ця проблема є і в інших європейських країнах. Рада Європи для вирішення цього важливого питання почала виробляти рекомендації щодо спільних проблем країн-членів: «Таким чином країни намагаються уникнути гострих кутів. Була навіть думка викладати історію європейську, а не національну. Та цей задум не вдалося реалізувати, оскільки кожна з країн почала хитрувати. Щодо спірних моментів в історії близьких країн — підручники подають просто різні погляди на цю проблему», — каже професор.

Ми — цікавий об’єкт для дослідження»

Для того щоб вирішити найбільш неоднозначні моменти української історії, створено різні комісії. Наприклад, двосторонні українсько-польську чи українсько-російську комісії.

«Не вийшла, на жаль, лише співпраця з росіянами. Коли ми приїхали до Росії для обговорення, нам запропонували: «Давайте створимо спільну історію вітчизни!» Але ж у кожного вітчизна своя... І наші східні колеги відразу почали давати вказівки: тут треба вирізати, тут скоротити. Однак ми приїхали обмінюватись досвідом, а не отримувати інструкції, тому це було неприпустимо», — пригадує Михайло Володимирович, який був у складі української делегації.

«В історії є багато спірних питань. Та що казати — майже всі. Звісно, як громадянин науковець має свої вподобання, та на роботі його позиція завжди має бути нейтральною й об’єктивною. Лише так можна не втратити довіру людей», — зазначає Олеся Хромейчук. Її думку поділяє і пан Кірсенко та підкреслює, що українським історикам справді притаманна пристрасність у підходах до роботи. Для вирішення комплексу проблем щодо викладання історії передусім необхідна хороша двостороння робота науковців і шкільних вчителів. Скажімо, як то роблять поляки.

«Сьогодні ми — дуже цікавий об’єкт для дослідження. Ситуація в Україні унікальна, складна, і ніхто не виконуватиме нашу роботу за нас. Отже, нам потрібно багато працювати. На щастя, ще є люди, які можуть це робити», — підсумовує думку про вітчизняні перспективи відомий український історик Михайло Кірсенко.