Гример Григорій Волошин – великий фокусник і чарівник

«Замінимо», — сказав Григорій Волошин. Ні, про пластичну операцію не йшлося — фільм «Білий вибух» знімався ще 1969 року.

— Людмила Марківна, — згадує Волошин, — завжди була незадоволена своїм носом. «Ну і що, — казала вона, — що тут у мене роль трагічна, красивою потрібно бути завжди». Грим був складний: притискається догори ніс, знизу підклеюється смужечка тканини на кшталт тюлі. Підсихає, потім також фіксується зверху. Потім треба все так гримом закрити, щоб у великих планах навіть натяку не було на таку «пластику». Тому її найчастіше знімали в анфас, а не в профіль. Вона мовчки терпіла все, хоча примхлива була, пам’ятається.

Узагалі Людмила Гурченко завжди й у всьому була справжньою жінкою.

«Білий вибух» знімався високо в горах. І всі кіношники, де знімалися, на вершині, там і залишалися в наметах, варили каші на багаттях. Нижче була метеостанція, а там будиночок стаціонарний для її співробітників. І Гурченко щодня (!) спускалася сама до цього будиночка і щоранку піднімалася для зйомок. А тому що — комфорт! Знімальну групу вражала її наполегливість. Іноді після зйомок всі падали з ніг, а вона знаходила сили спуститися до затишку. І там її напували гарячим чаєм, гріли воду, щоб могла нормально помитися. А необхідність у цьому була іноді велика.

— Якось для зображення вибуху, — пригадує Григорій Євдокимович, — поклали у вибуховий мішок більше сажі. І коли «рвонуло», то всі, і не тільки ті, хто в кадрі, вмить стали «неграми»!

На цьому ж «Білому вибуху» попрощалися з вертольотом, з яким працювали ще на «Вертикалі». Там він уперше розбився, але без потерпілих. Тут на ньому полетіли вибирати майданчик для зйомок оператор і режисер фільму Станіслав Говорухін, а група чекала їхнього повернення. Але дочекалася тільки пілота — він біг горами три години (!), щоб повідомити про аварію. На порятунок піднялися всі, хто міг. Волошин, маючи 3-й розряд альпініста, рвонув у гору, не чекаючи «канатки». Усі були живі, але Говорухіна з переломом ноги спускали вниз на ношах. А рештки вертольота місцеві жителі розібрали на сувеніри. Родина Волошиних, тоді ще молодята, без власної домівки, взяла собі, як розповідає Нонна Григорівна (дружина гримера, працювала помічником режисера) «пластмасове біле коло, що на ніс вертольота надівається» і використовувала ще довго як бутербродницю на спільних кіношних тусовках.

— У фільмі «Циган» знімався з Ростова циганський рід Волошиних, — згадує Григорій Євдокимович, — мене за свого прийняли, я ж теж Волошин, ну і грав цигана, відпустив волосся, вуси...

Працювалося над цим фільмом Волошину добре. Складний був грим у Волонтіра. Він одночасно з «Циганом» знімався ще й у бойовиках про сучасну армію. Там він коротко стрижений, тобто сильно зарости йому було не можна. Доводилося постійно все «нарощувати» — і кучері, і бороду. І сивину треба було щоразу робити: білий грим змішували з бензином і цим «фарбували» волосся, як у перукарні — шарами, всю голову. Потім бензин випаровувався, а на волоссі залишався білий наліт — як сивина. Це було не так обтяжливо. А от коли сивому акторові треба навпаки почорнити волосся, і не можна його просто перефарбувати, тому що десь він знімається сивим, то «обробляли сажею».

— Обпалювали пробку від пляшки, — ділиться секретом гример, — і фарбували. І щодня наприкінці зйомок треба було все це змивати, а зранку знову чорнити, тому що вимащувалося все: і одяг, і постіль.

— Так мені це набридло, — згадує Волошин, — щодня «сажитися». Умовив я актора зав’язувати хусточку на голову і так спати. Йому це сподобалося. Сьогодні модно мужику з хусткою на голові показатися, а тоді це мало не подвиг був.

Жінок гримувати — одне задоволення, вважає він. Але красуню Яковлєву («Чародії», «Світла особистість», «Парашутистка», «Людина з бульвару Капуцинів») згадує зі страхом.

— Така капосна була, — зітхає Волошин. — Усе шпурляла: це мені не подобається, це я не вдягну, ця коса не підійде тощо. І так чотири години (а зміна — вісім годин). Ми навіть оголосили страйк: якщо так далі буде, то відмовляємося працювати, міняйте акторку. Режисер нас ледве вмовив — уже було знято кадри з нею, а план не чекає! Ну що — працювали. Як я з нею намучився. І око не так нафарбував, і рот не тієї форми. Крутиться, ні хвилини спокійно не сидить, неможливо взагалі хоч якось нафарбувати. Лаялася вона — нам і не снилося: мат-перемат суцільний. Ну мужику я б відповів, а тут жінка. Терпів, скільки міг. А потім «перейшов на її мову». Начебто зрозуміла. А коли сильно крутилася, я її голову рукою брав у «лещата», коліном притискав її ноги до стільця — і так гримував. Відпускав тільки коли починала задихатися. Зрештою, ми її «приручили» і працювали нормально. А в інших фільмах вона і з парашутом сама без дублерів стрибала, і взагалі — зовсім іншою людиною стала. Подорослішала, напевно.

У фільмі «Яруги» (1989) актор Борис Невзоров за сценарієм мав із лазні вискакувати голим у сніг. Але йому щось дуже не хотілося цього робити. Дублера під рукою не було. Тоді всі подивилися на Гришу й кажуть: у тебе такі само вуса, ростом і фігурою схожий, хто там розбере, ти це чи він... Але коли монтували фільм, на студії впізнали: «Та це ж Гриша наш!». На що дружина резонно запитала монтажниць: «А де це ви мого Гришу голим бачили?».

І ще Невзоров, коли його герой загинув, не хотів лягати у труну (прикмета погана). Волошин попрацював не просто гримером, а й скульптором. Зробив голову актора із гримом його героя, і без проблем «ховали» загиблого. Те саме повторилося із Владиславом Дворжецьким («Капітан Немо», «Біг») у фільмі «До останньої хвилини», де він грав Ярослава Галана. Теж не захотів актор лежати у труні. От і зробив голову, усе честь по честі. І настільки був схожий «муляж», що під час зйомок якась жінка підійшла ближче й, подивившись на «небіжчика», запитує у того, хто стояв поряд, не дивлячись на нього (а це був сам Дворжецький): «А чи не холодно йому під мокрим снігом лежати?». Дворжецкий каже: «Та ні, ми йому «соточку» налили, тож не змерзне». Вона повернулася на голос (Дворжецький тоді кумиром був, його голос ні із чиїм не сплутати) і давай хреститися: «Свят, свят...».

А під час зйомок, щоб нікуди ці «шедеври» не поділися, Волошин тягав їх із собою. Тоді пакети поліетиленові були розкішшю, а все носили в сітках. От «голови» звідти й «поглядали» на людей.

— Раз навіть міліція зупиняла, — сміється Волошин.

Як у кіно робляться «криваві» сцени? Адже ось просто перед очима на весь екран відрубує собі герой сокирою пальці («Кур’єр на схід»). Волошин каже, що й не таке придумував. Тут усе не так уже й складно. Актор піджимав пальці, їх у такому положенні фіксували, потім до «кукс» прилаштовували пальці з гуми (їх замовляли на «Мосфільмі»), та так, щоб жоден стик не було видно. Шприцом уводили «червону рідину, схожу на кров».

Ще більший «жах» робили, коли за фільмом під час бою в людини розривом міни відриває ногу. Як?! А ось як. Умовили одного афганця бути дублером (він у бою справжньому втратив ногу). До його «кукси» прилаштували яловичу величезну голяшку (купили в магазині). Коли за фільмом був «вибух», вона відривалася й видно було «м’ясо пошматоване з пульсуючою кров’ю». Це гример Волошин тримав шланг, через який під тиском гнали «кров». Ось так створювали натуралізм, якого вимагав режисер. Не всі кіношники витримували це видовище, хоч і знали, що до чого, йшли з майданчика. А операторові, гримерові — подобається чи не подобається — працювати треба.

А ще ми бачимо в кіно, як убивають сокирою, заколюють вилами. Ось як це робив гример Волошин. На спину акторові прив’язували дощечку, в певному місці якої кріпився резервуарчик із «кров’ю». Потім надягався ватник (або що там за фільмом) і сам Волошин бив сокирою — надягав костюм героя, зі спини було не розібрати, — тому що тільки він знав, як поцілити у «кров». Виходило ефектно: актор розвертається — в спині сокира стирчить, кров тече... Але знімали теж хитро. Сокиру спочатку заганяли, а потім її виймали, зйомку робили «зворотну», і сокира начебто влітає в спину. Так само і з вилами було.

Великий ошуканець, фокусник і чарівник — як тільки не називали Гришу Волошина. Він справді по-доброму обманював глядача, перетворюючи одного актора на різних людей. Винаходив такі хитрощі, що фільм художній можна було сприймати як документальний.

— Але, обманюючи так, — вважає Волошин, — треба обов’язково дотримуватися правди. Глядач не дурень, він усе помічає.

І розповів історію із гримом актора Петра Глєбова (старше покоління пам’ятає його за роллю Григорія Мелехова в «Тихому Доні»). У 1964 році працювали над фільмом «Самотність». Там Глєбов грав ватажка однієї з банд Антонова. За фільмом, коли Антонова розбили, герой Глєбова йде в ліс і там дичавіє.

Спочатку ходить просто неголений, потім маленька борода відросла, далі — більше. А фільм знімають не підряд. Тому гример буквально по кадрах для себе записував, де в нього більша, де менша борода. І відповідно клеїв і робив грим з урахуванням цього. Але Волошин досі переживає, що режисер під час монтажу не врахував цього — хто, мовляв, помітить! А люди якраз звертають на таке увагу. Ось іде він лісом з бородою, а тут раптом з-за куща виходить уже тільки з «їжачком» на обличчі. Прикро! А люди вважають, що гример схалтурив.

Або ось ще випадок був. Артист Лесь Сердюк у фільмі «Море нашої надії» грав капітана. Приїхав зі своїми вусами. Зробили кінопробу, кажуть: «Треба поголити». А я бачу — не треба, з вусами має бути. Але поголили, зробили кінопробу. «Ні, — кажуть, — з вусами краще. Клейте». І весь фільм я клеїв йому «його» вуса». Справді, мистецтво вимагає жертв.

Одеса.