65 років тому закінчився Міжнародний трибунал у Нюрнберзі, який засудив до страти головних воєнних злочинців Третього рейху
Про Йосипа Давидовича Гофмана — колишнього особистого охоронця радянського обвинувача на процесі Романа Руденка — у «Голосі України» розповідалося неодноразово. А торік на запрошення німецької сторони разом з ним  Нюрнберг відвідав і автор цих рядків, який був єдиним українським журналістом, кого запросили на відзначення 65-річчя початку роботи Міжнародного трибуналу. Зі спогадів про ті дні ми й почали розмову з Йосипом Гофманом.
— Що тоді вас найбільше вразило? Про що найчастіше згадуєте і нині?
— Звісно, пригадується, як розхвилювався, коли знову зайшов до судового приміщення Палацу юстиції, яке називають «залою 600». І нині пам’ятаю кожне слово, яке я сказав, виступаючи там перед громадськістю міста. Був дуже вражений теплим прийомом, увагою німців, їхнім ставленням до власної історії. Поставивши хрест на фашизмі, вони намагаються не забувати уроків минулого, навчають цьому молодь. Пригадуєте, з яким інтересом слухали розповіді про процес студенти-історики у Документальному центрі Нюрнберга? Навіть після лекції вони все запитували і запитували... Ще одним хвилюючим епізодом було відвідання стадіону, де націонал-соціалісти проводили свої «масовки». Коли піднявся на трибуну, з якої колись приймав паради Гітлер, то серце ледь не вирвалося з грудей від хвилювання: а перемогли все-таки ми! Ось я — колишній сержант-розвідник Йосип Гофман — стою тут як переможець. Значить, життя прожито не марно!
— Я й сам дуже хвилювався, коли потрапив до «зали 600»... Хоч на документальних фотознімках вона видавалася мені значно більшою.
— Звісно, вона була вочевидь замалою для засідань суду, до якого була прикута увага світу. Навіть після того, як там спорудили балкон, зала не могла вмістити більше 400 осіб. Тому створили навіть спеціальне бюро з розподілу місць, щоб встановити якийсь порядок, адже загалом протягом року було видано 60 тисяч спеціальних перепусток для відвідувань процесу.
— Лише самі підсудні ходили без перепусток...
— Так, їх приводили під посиленою охороною спеціально обладнаним тунелем між «залою 600» і в’язницею.
— Відверто кажучи, було моторошно відчувати, що колись тут сиділи ті, хто «підняв на диби» весь світ, знищив мільйони людей. Уявляю, що відчували ви, коли, підійшовши до лави підсудних, сказали: «Ось тут сидів Геринг!..»
— Це був «персонаж» ще той!.. Саме навколо нього у залі й поза нею виникало чи не найбільше скандалів. Цей розніжений багатьма роками необмеженої влади негідник навіть виклопотав собі... ковдру, щоб йому не так муляла «одне місце» дерев’яна лава... Хоча за час перебування у в’язниці він «позбавився» 37 кілограмів і важив «лише» 90. Замість численних палаців у нього тепер була тільки камера №5 — два на чотири, де зі звичних йому «предметів розкошів» залишилися лише умивальник, унітаз, стандартне в’язничне ліжко, стіл і стілець... Утім, у перші дні процесу він ще був таким само зарозумілим, як і раніше, ніби забував, де перебуває. Але Роман Руденко швидко збив з нього пиху, буквально «нокаутувавши» вже на перших допитах.
— До речі, він домагався, щоб його не повісили, а розстріляли...
— Писав навіть офіційне прохання, мовляв, хоче загинути, як офіцер... Хоч усе це було швидше виставою: у нього були заздалегідь приховані три капсули з отрутою. Одну з них він спеціально залишив в одязі, щоб охоронці її знайшли і розслабилися. А спрацювала третя, схована у баночці з кремом, якою він і скористався напередодні страти, яка мала відбутися в ніч на 16 жовтня.
— Тож, їх залишилося десять... Як у одному з найвідоміших романів Агати Крісті «Десять негренят», герої якого теж були страчені за скоєні колись злочини.
— З тією лиш різницею, що наші «герої» не були вбивцями окремих людей, а знищили мільйони. І зрештою ці десять пішли з життя однаково — із зашморгом на шиї. Незважаючи на те, що, крім Геринга, ще Кейтель і Йодль просили замінити їм повішення розстрілом — як генералам. Але ні...
— Сама дата страти трималася в таємниці?
— Звичайно. Хоч насправді сталося, як у приказці про шило, яке в мішку не сховаєш: про дату страти знало багато людей, навіть акредитовані на процесі журналісти, крім хіба самих підсудних. Напередодні ввечері їх відвідав лікар, який мав поцікавитися здоров’ям злочинців і, за потреби, запропонувати охочим снодійне... Вони не мали здогадатися, що саме відбудеться за кілька годин.
— Їх потім розбудили?
— Так, о 23.45, повідомивши, що прохання про помилування відхилено.
— А про млинці — правда?
— Так. Усім запропонували останню вечерю: сосиски з картоплею або млинці з фруктами. На вибір...
— Як я зрозумів, усе відбулося у гімнастичному залі в’язниці?
— Там були встановлені три механічні шибениці, змонтовані на дерев’яних помостах. До речі, до кожної платформи вели 13 сходинок. Саме 13! А виконання вироку розпочалося о 1 годині 11 хвилин. І першим привели Ріббентропа, який перебував у стані повної прострації. Священик швидко зачитує молитву, кат — американський сержант Вудд — накидає на голову колишньому рейхсміністру чорний ковпак, зашморг, натискує на важіль, і повішений падає в люк... Так були страчені всі головні воєнні злочинці: Ернст Кальтенбруннер, Альфред Розенберг, Ганс Франк, Юліус Штрейхер, Гельмар Шахт, Бальдур Ширах, Фриц Заукель, Альберт Шпеєр, Густав Гальбах... Штрейхер, щоправда, влаштував там справжню істерику, а потім зірвався з ешафота. Вудду довелося його... додушити. Із радянських журналістів були присутні кореспондент ТАРС Борис Афанасьєв і фронтовий кореспондент Віктор Тьомін. Пізніше почали «ходити» й фотографії, хоч сам я їх, чесно кажучи, не бачив — це була величезна таємниця...
— Про Вудда ходили легенди, що він став мільйонером, продаючи «історичні» мотузки...
— Дурниці. Страчених клали у домовину разом з «персональною» мотузкою, а домовину опечатували. До речі, потім їх було спалено в одному з крематоріїв поблизу Мюнхена — начебто як «чотирнадцятьох американських вояків».
— Але ж їх було лише одинадцять — разом із Герингом?
— Так пояснили, щоб викликати менше підозр у персоналу. Сам крематорій було оточено, а перед тим, як відправити домовини в піч, їх ще раз відкрила спеціальна комісія: переконатися, що дорогою страчених... не підмінили. Контейнер з попелом вивезли у невідомому напрямку і десь розвіяли...
— Знаю, що ви були особисто знайомі з сержантом Вуддом..
— Так, ми навіть обмінялися подарунками. Він мені презентував годинника, а я що міг? Дав йому зірочку з пілотки... До речі, в одній з газет кілька років тому написали, що єврей Гофман «виміняв» тоді у Вудда годинник. До слова, він, як і моя перепустка на процес, — нині в експозиції Музею Великої Вітчизняної війни у Києві. А Вудд за чотири роки після цього загинув, як кажуть, виконуючи свій професійний обов’язок: випробовував електричний стілець і...
— До речі, досі ходять різні легенди про те, ніби Гітлер живий або ж нещодавно помер...
— Я про це колись спитав самого Романа Руденка. Він підтвердив, що Гітлер мертвий. Відтоді ця тема для мене раз і назавжди закрита, хоч схожі історії доводиться чути і дотепер.
— І все-таки Нюрнберг і досі приховує чимало загадок. Ви багато років займаєтеся цією темою, написали кілька книг про сам процес і все, що відбувалося довкола. Для вас якісь таємниці залишилися?
— Справді, донині відомо не все. Враховуючи те, що деякі речі у Радянському Союзі свого часу замовчувалися зумисне. Так, існувала домовленість видати повне зібрання матеріалів процесу трьома мовами — англійською, французькою та російською. Союзники слова дотримали, а от у Радянському Союзі кілька томів так і не з’явилися... Саме ті, де була не дуже вигідна для СРСР інформація. Для мене й досі залишається багато незрозумілого щодо смерті помічника Руденка генерала Миколи Зорі — за кілька місяців до закінчення процесу, у травні 1946. Офіційно оголосили, що він випадково застрелився, коли чистив пістолет. Але навіть тоді у цю версію ніхто не вірив. Тим паче що тіло Зорі не видали рідним, його поховали поспіхом і без будь-яких почестей, а його ім’я було викреслено з усіх радянських матеріалів про процес. Так, наче його там і не було! Я вважаю, що Зорі могли потрапити до рук певні матеріали стосовно пакту Молотова—Ріббентропа, так звані секретні протоколи. Тоді це була смертельна інформація. Сам син Зорі — Юрій вважав, що загибель батька була безпосередньо пов’язана з «катинською справою» — розстрілом польських офіцерів, який у СРСР аж до горбачовських часів «приписувався» німцям. Вважаю, що «зала 600» береже ще чимало таємниць, над якими працюватиме не одне покоління істориків...
...Йосипу Давидовичу Гофману незабаром 86! За його плечима славний бойовий і трудовий шлях. На війну пішов добровольцем — 17-річним юнаком у 1942-му, а Перемогу зустрів у травні 1945-го в Берліні. Після закінчення академії продовжував служити в армії, а військову кар’єру закінчив полковником на посаді начальника політвідділу однієї з військових частин, яка базувалася у Полтаві. Саме завдяки ветерану почули про наше місто не лише у самому Нюрнберзі та Німеччині загалом, а й у багатьох інших країнах, адже Гофман — єдиний у світі живий свідок тих подій! Його нагородили навіть американською медаллю «Вікторія». А для того, щоб запросити ветерана на відзначення 65-річчя початку Нюрнберзького процесу у вересні минулого року до нашого міста приїздив один із керівників Документального центру в Нюрнберзі Ерік Дитцфельбингер. І сам обер-бургомістр міста Ульріх Малі, приймаючи пізніше з рук Йосипа Давидовича дарунок полтавців — решетилівський гобелен, сказав, що він теж мріє побувати у Полтаві, знаючи, які чудові люди там живуть.
Фото автора та з архіву Йосипа Гофмана.
Виступає Роман Руденко.
Таким був Йосип Гофман у ті часи.
Йосип Гофман на зустрічі з громадськістю Нюрнберга в «залі 600».