Мабуть, найстрашніше, що тридцять третій рік робив життя примітивно-елементарним і повертав людей до первісного стану дикості. 85-літній киянин Григорій Іванович Донець, чиє дитинство минуло на берегах оспіваної Нечуєм-Левицьким річки Раставиці на Київщині, розповідає, що ніколи потім не бачив цю річку такою чистою й порожньою, як навесні тридцять третього. Голодні люди виловили не тільки найдрібнішу рибу і жаб, а й визбирали всіх молюсків, піщане дно було зовсім чисте, а береги повсюди всіяні порожніми черепашками. Ніде не було видно кота чи собаки: їх поїли або вони зійшли з дому й жили десь у лісі, ставши знову дикими, як тисячоліття тому. А горобців люди ловили за допомогою рибальських ятерів. Ставили ятір у хліві навпроти вікна. Птахи, за звичкою, залітали до хліва — пошукати якусь зернину. За ними зачиняли двері. Горобці, намагаючись утекти через вікно, потрапляли до ятера. Їх потім патрали, варили і їли разом з кістками.
Навесні, коли прилетіли чорногузи, їх перестріляли — хто мав рушницю. Рушниця за тих часів могла знадобитися не лише для полювання. Адже голод поділив людей на дві категорії. Ті, хто не вступив до колгоспу, були приречені на голодну смерть. Доки у них були сили, вони, траплялось, ходили щось красти в односельців. Колгоспники також голодували, але їх таки трохи підтримували харчами — щоб могли працювати на державу. Григорій Іванович згадує: зимою 33-го батько був в армії на перепідготовці, а мати з дітьми вдома. Якось пізнього вечора почули шарудіння в комірчині, за зачиненими дверима. Мати з порога вистрелила дуплетом просто крізь двері. Діти заплакали од страху, і вона сердито сказала, щоб сиділи тихо. На ранок у комірчині, дякувати Богу, нікого не виявили.
Але тої самої зими селяни таки спіймали одного злодія. Це був найбільший у селі чоловік, справжній велетень, і їсти йому, мабуть, хотілося найбільше. Але ті, кого він обкрадав, мали голодних дітей, і це робило людей безжальними. Чоловіка повели на річку, і там («на ковзанці, де ми любили гуляти» — каже Григорій Іванович) одрубали злодієві голову й поставили ту голову на льоду.
Навесні з армії прийшов батько. Голод тоді саме досягнув свого піка. Помер дід. Малий Гриць із батьком повезли його на кладовище. Він лежав на возі, на ряднині. Удвох вони стягли діда додолу, але не мали сили опустити в могилу. Допоміг якийсь чоловік, що проходив поблизу. Яма вийшла мілка, може, по коліна, батько не подужав викопати глибшу. Звісно, ніякої труни не було — діда просто загорнули в ряднину й засипали землею.
Старий чоловік і тепер плаче, розповідаючи цю історію.
Григорій Іванович згодом став знаменитим будівельником, Героєм Соціалістичної Праці, його іменем у Києві названа вулиця — ще за життя. Свого часу належав до комуністичної партії, але коли при ньому хтось із колишніх однопартійців заявляє, що «голоду не було», каже: мабуть, їхній батько тоді був комнезамівцем і ходив з наганом на поясі. Він робить довгу паузу й вимовляє фразу, що здається зовсім несподіваною для Героя Соцпраці й колишнього комуніста:
— Що не кажіть, а совєцька власть нікуди не поділася. Вона, зараза, просто так хитро змінилася, що її трудно впізнати...